Надія Красоткіна

Йти стежинкою добра
Казка для молодших школярів про заздрість

Щоб нам краще стало жити, треба в світ добро нести. І дорослим всім, і дітям, добрим справам лік вести. Чимсь комусь допомагати, піднести важкий вантаж, руку з транспорту подати… Тож на ці слова ти зваж. Чемно місце уступити чи стежину на путі… Треба просто гарно жити, бути мудрим у житті. Треба вчитись розмовляти. Зазвичай прості слова, мають здатність видавати те, яка в нас голова. Лише рот відкрив і видно, хто ти, звідки, що за птах… І буває, навіть, стидно за слова ті, просто жах… Тож добро в словах і в ділі треба щиро в світ нести. І не тільки щонеділі, а щодня в світ добрим йти. Це ви знаєте, я певна, бо ж у школі всі вчитесь, й робите добро, напевно, в школі, вдома і ще десь. Бо і вам самим приємно, як з любов’ю всі до вас. Тож і ви також, взаємно… Й це прекрасно, просто клас! Хто усім добра бажає, доброту у світ несе, той і сам добро те має і найкраще геть усе. Він щасливий і радіє, тож усмішка на лиці! Спілкуватись гарно вміє, що й казати — молодці ті, що вміють чесно жити, щирість в серденьку несуть, вміють успіхам радіти, значить правильно живуть. Тож про це все знали діти і добро творить могли, вміли гратися, радіти, і хорошими були. Добре вчились, щоб високим був у діток інтелект, а книжки читали з толком й мали всі один секрет. Крився той секрет у тому, що не заздрили вони, ну, нікому, і ні в чому, словом — класні пацани і дівчатка всі чудові, що і треба довести, добрі, милі, чорноброві, вміють всі себе вести дуже мудро, бездоганно, тож щасливими ростуть. Вже щось роблять непогано і вперед сміливо йдуть.

Та якось одного разу, влітку це якраз було… Хтось розсіяв в світ заразу, надзвичайно люте зло. Й не одне, а три одразу, щоб побільше охопить: заздрість, хитрість і образу. Й почали вони кружить… Кружать з вітром і літають над містами й над селом і підряд усіх хапають поодинці і гуртом. Люди ж всі відпочивали і не відали про це, бо купались, загорали, малювали озерце, що синіло, ніби око, десь між квіт удалині. І не знав ніхто мороки — сонце ж, небо в вишині… А троїсте зло літало, та якось усе не в лад, бо нікого не зламало, хоч ламало всіх підряд. Хтось від нього відмахнуся, мав стійкий імунітет, хтось штовхнув і усміхнувся... Ось і весь тобі секрет. Зло на сіру хмару сіло, бо якраз така пливла. Зло сіріло й зеленіло, щоб побільшало в нім зла. Й хмара раптом обважніла, сипонув із неї град, й зло на землю полетіло, й било всіх-усіх підряд. Всі втікали, верещали, навіть весело було… А батьки дітей ховали, щоб на них не впало зло. А Юрко, веселий хлопчик, взяв й одну градинку з’їв. Він до жартів був охочий, тож той вірус підхопив… А тепер сидить, страждає і думки в шнурочок в’є… В нього скутера немає, а у інших діток є… Він би радісно катався, а тепер обм’як, сидить… Може з іншими б погрався, але заздрість Юру злить. Тож до хитрості удався, став він скутера просить, усміхався, прогинався, ображати став і злить… Але мама не здавалась (в нього ж інші ігри є) тільки гарно усміхалась і робила щось своє. А Юрко присів на лавку, набурмосився й сидить. Думка свердлить безугавку, як Юркові далі жить? В когось скутер і планшети, в інших гарне щось нове, то машини, то ракети, ну, а Юрчик як живе? Заздрість так його заїла, він не знає, що робить… Хитрість всі думки скрутила і образа в нім сидить… Не цікавить вже нічого, він сидить, неначе пень, бо не має він такого, тож сумує кожен день. От і зараз всі веселі, хтось узяв велосипед, хтось летить на каруселі, хтось біжить кудись вперед. А Юрко, мов сич, з-під лоба дивиться кудись і все. Він не хлопець, лиш подоба, Юру заздрість просто ссе. І ніхто цього не знає, скільки б він отак сидів, але диво все ж буває. Хлопчик до Юрка підсів і спитав чого сумує, чом сидить у самоті, що в душі його вирує, що турбує у житті… І Юрко, хоч не відразу, душу перед ним розкрив, розказав про ту заразу, що її він підхопив, а тепер не може жити він без заздрості уже, і почав чогось хитрити і образа в нім — вужем… Хлопчик слухав, дивувався і нарешті проказав: «Ну, а ти із цим змагався? Нащо ти собі це взяв? Світ навколо, наче казка, дивовижний і дзвінкий, є у ньому радість, ласка… Ти ж здоровий і живий. Тож берись за ум, хлопчино, знищ ту заздрість у собі, і здіймайся швидкоплинно у простори голубі!» А Юрко, мов не до нього, все дивився вдалечінь, а навколо стільки всього, літо, сонечко, теплінь… Та Юрко не помічає, заздрість відібрала все, вона душу всю з’їдає, силу з нього просто ссе. І сказав він вже потому, що йому не треба це, все йому отут знайоме, наче з’їдене яйце… «Я не хочу кращим стати, хочу зовсім в інший світ, хочу все на світі мати, просто зараз, з юних літ». Хлопчик дуже здивувався нерозумним цим словам. Пояснити намагався, що Юрко ще більше мав. Але Юра і не слухав, може навіть і не чув, і за вухом не почухав, бо упертим дуже був. Хлопчик встав, махнув рукою, Юру в кулю посадив: «Полетиш тепер зі мною і побачиш більше див. І тоді ти зрозумієш, що ти маєш в світі все. Цінувать лише не вмієш…» Куля Юру в світ несе. От спинились, приземлились, тут травичка у росі. Все навколо роздивились. Діти в м’яч ганяють всі… А на ґанку коло хати в кріслі хлопченя сидить, іграшок довкіл багато, скутер поруч теж лежить. «А от він не може встати, бо упав, зламав хребет… Лиш сидіти та лежати, не піде вже на балет, хоч і танцями займався, танцювати ж як любив! Та хлопчина не зламався, він трудився й далі жив. А от ти це не цінуєш, руки й ноги в тебе є. Що ж, ти зараз це відчуєш, як багато в тебе є»… Юра враз хотів стрибнути, та от ніг він не відчув, ноги мов були прикуті, він руками їх смикнув, просто встати намагався, але ноги — не його… Дуже Юрочка злякався, що це сталося? Чого? Хлопчик глянув на Юрася, той злякався весь і зблід, дуже встати намагався… Встав, тепер усе як слід… Полетіли далі знову, а довкіл така краса! Тут галявина чудова, не довкілля — чудеса… Ще й повсюди диво-квіти, що на колір не скупі. « А от ці вродливі діти це не бачать, бо сліпі. Чорний світ для них, без цвіту, там немає кольорів і не бачать діти світла, маків, неба і снігів… Зараз ти закриєш очі, як відкриєш — буде тьма, що такої й серед ночі горобиної нема». Юра очі відкриває, а навколо чорний світ. Дуже це його лякає, бо пропав чарівний цвіт, хоч би де промінчик взявся, хоч би крапочка ясна… Юра дуже налякався, бо кругом цвіте ж весна… А тут чорно і тривожно, Юра з страху весь дрижить. Як сліпому жити можна? Як сліпому страшно жить… Хлопчик глянув на Юрася і такі слова сказав: «Ти хоч трохи розібрався, що в житті багато мав?» Юра щось хотів сказати, але слово проковтнув. Щось хотів він пригадати, та зі страху все забув. Знову діти в кулю сіли і сяйнули в небеса, вже далеко відлетіли — лине музика — краса і така, аж серце тане, тут піснями все дзвенить, шелест листячка з туману, диво-коник цвіркотить. А от люди тут похмурі, усмішок нема у них, ходять у якійсь зажурі, не лунає гарно сміх… «Люди ці не чують пісні і не чують голоси, їхнє горе серце тисне, не несе їм звук краси. Тож вони німі від роду, завжди в тиші-тишині, мають всі вони свободу, та не мають щастя, ні… Тож попробуй це відчути, трохи буде тишини, якось маєш це збагнути, як то бути, як вони…»

На землі запала тиша, ні пташини, ні вітрів і не чути хто як дише, як в повітря птах злетів… Сам себе Юрась не чує, музику і поготів. Говорити він мудрує, та не чути зовсім слів… Юра сам собі блукає, бачить квіти, зелень трав, але раптом помічає, що той Хлопчик десь пропав. Кулі теж уже немає, все тьмяніти почало, перед ним усе зникає, навіть холод і тепло, смак у роті десь подівся, запах квітів теж пропав. Юра ліг і зажурився, бо тепер й без руху став… Хоче крикнути — не може, повна тиша душить все, темно скрізь, усе вороже, світ навколо страх несе. Головне не може встати, ніби ноги й руки є, але як же їх підняти, все німе, як не своє… Сумно, лячно, все жахливо… От тепер він зрозумів, що він мав життя, як диво, цінувати лиш не вмів. Мав він все і руки й ноги, слух і зір, всі відчуття і не знав біди-тривоги, і чудове мав життя. Міг і бігати, й стрибати, бачив квітів диво-цвіт, говорити міг, співати, і усе робити міг, а от заздрість майже вбила, нащо ж це йому здалось? Заздрість, хитрість загубили, злом наповнився чогось… Так лежав Юрась без руху може довго, може й ні, розбирав цю «заваруху». Невідомо це мені. Та нараз усе вернулось, як удома ще було, сонце ніжно усміхнулось, повернулося тепло, слух і зір, та аромати, руки й ноги вже свої. Як же має він багато, заспівали солов’ї, зацвіли яскраво квіти, в небі чистому блакить… А довкіл сміються діти. Як чудово в світі жить!

Тут і Хлопчик повернувся, до Юрася підійшов, щиро-щиро посміхнувся й каже: «Ледь тебе знайшов! Ти вже вдома, біля хати, все вже знаєш, не секрет. Хочу ще подарувати я тобі ось цей предмет». Й камінець подав гладенький, в ньому дірочка мала, не великий, не маленький… В ньому загадка була. Невелика заморока — Юра зразу відгадав, камінець приклав до ока й розглядати небо став. Сонечко йому прислало лиш для нього промінець і так легко Юрі стало… От і казочці кінець.

Тож за правду вже візьмуся, Юра в хату повернувсь, обійняв свою матусю, до татуся пригорнувсь і сказав, що все-все чисто він сьогодні зрозумів і поклявся урочисто — стане кращим і без слів! Заздрість, хитрість і образу викинув він на сміття, поборов оту заразу, що руйнує всім життя. Він здоровий і щасливий, має все: красу й талант, ще й до того ж не лінивий. З нього вийде музикант. Тож тепер щодня він грає, це заняття не просте. Вчиться гарно і співає, має серце золоте. Дружить він із добротою й зрозуміти всім пора, що потрібно в світ ясною йти стежинкою добра.

Відгуки
Коментарі Cackle