Казка про Грицика, який сам творив власну долю
Казка про працю над собою
Хто не знав нашого Грицька? Його знали всі! Він був страшенно лінивий — це раз, мав дуже погану поставу — це два, ходив, мов знак запитання — це три. І не тому, що мав вроджений дефект. Е, ні! Він просто байдуже ставився до себе, йому було однаково, як він виглядає. У нього були опущені плечі, він сутулився і човгав ногами, як столітній дідусь, руки завжди тримав у кишенях, а голову втягував у плечі. Ви собі уявили такого малолітнього дідуся? Це наш Грицик.
Та в Гриця було велике захоплення! Він дуже любив футбол! Тоді він ставав зовсім іншим. Він мріяв потрапити у дитячу футбольну команду, яку обіцяв створити шкільний тренер. Але от на зауваження вчителі, щодо його постави і ходи, хлопець якось зовсім не реагував. На це він просто не зважав, він був упевнений, що до команди його не просто візьмуть, а запросять, бо грав він дуже добре. А тому про якусь там поставу не турбувався, що він дівчинка, щоб про фігуру дбати?
І от закінчились заняття у школі. Завтра канікули, а зараз прийде тренер і запише Грицька разом з іншими в команду! Він усе літо ганятиме в футбол, не думатиме ні про що на світі, а це так здорово! Але чогось у класі разом з хлопчиками залишились ще чотири дівчинки, чого б це? Гриць і так був здивований, та коли виявилось, що ці дівчиська теж хочуть грати в футбол, то так розсміявся, аж за боки хватався, мало не впав зо сміху. Оце так дивина! Він уявив собі, як ця Катька буде бігати за м’ячем на своїх тоненьких ніжках! Ха-ха-ха! Ото сміхота!
Та його сміх припинив тренер, який саме зайшов до класу. Діти притихли і чекали, що він скаже. А він поставив всіх по зросту і почав оглядати, потім сказав випрямитись і стати струнко. Всі так і зробили, та це вже занадто було для Грицька! Він і не думав відмовлятися від своїх звичок, та ще й при цих дівчиськах-футболістках! А тому стояв, як завжди, втягнувши голову в плечі, а руки — в кишенях. Тренер оглянув усіх, а тоді підійшов до Грицика і теж подивився на нього пильно-пильно, та нічого не сказав. Потім він запропонував дітям ще кілька вправ і все спостерігав за Грицьком. Але Гриць не дуже старався, він був переконаний, що він уже в команді, а не ті дівчиська, які чомусь припхалися сюди. Через кілька хвилин тренер зачитав список дітей, яких він відібрав у команду. Але Грицика серед них не було! А, може, він прослухав, як завжди це з ним буває... Гриць підійшов до вчителя і перепитав. А тренер на те відповів, що з такою поставою, з такою поведінкою він і не збирається нікого брати. І все! Треба було раніше думати, якщо хотів потрапити в команду... А дівчат узяв... Ви уявляєте? Ні, ви, звичайно, не можете собі цього уявити, що сталось з Грицем. В його душі здійнявся ураган! Від такої образи він вискочив на вулицю і побіг, куди очі дивляться. Та його очі нічого не бачили, бо були повні сліз. Він не розбирав не тільки дороги, а й білого світу. Та й світ був зовсім не білий, а чорний. Нічого не було миле. Довго він так біг чи ні, але дуже втомився і перейшов на ходу, вітер висушив йому гіркі сльози. Але він однаково нічого не бачив від образи та сорому і був сердитий на весь світ. А що? Рухнули усі його плани, надії і сподівання, які він плекав протягом року.
Ще довго простував Грицик у світ за очі, шмигав носом і сопів, та тільки враз наткнувся на величезний камінь, який перегородив шлях і лежав прямо перед ним. Камінь дихнув на нього теплом, бо за день прогрівся на сонечку, а от дороги, щоб обминути цей камінь, не було ніде. Стомлений від довгої і важкої ходи, від перенесених стресів, голодний і холодний, він припав до каменя і незчувся, як заснув.
Скільки так проспав Грицик ніхто не знає, але прокинувся він від того, що дуже змерз, страшенно хотілося їсти, а ще дужче — пити. Він відкрив очі і не зрозумів, що діється. Спочатку подумав, що це сон, боляче ущипнув себе за ніс, але видиво не змінилось і не зникло. Все було нереальним, дрижало і ворушилось, наче це було марево, а не той звичайний світ, який Грицик знав зі свого дня народження. Він встав з каменя і подумав, що це щось сталось з його очима, бо він давним-давно не плакав, а тут так було гірко і тяжко... Він вирішив перевірити свої очі. Але як? На чому? Тут Гриць згадав і витяг з кишені свого табеля, але на нього цілком реально дивились його ненависні трійки, їх він бачив дуже добре, а от світ дрижав. Дивно, що ж це таке? Хлопець трішки вже й налякався і вирішив повертатися додому, бо ж там, мабуть, його вже давно шукають, але дороги, по якій він прийшов сюди, не було, навіть стежки ніякої. Тільки перед каменем їх було аж три. І на кожній х них був вказівний знак, який наказував іти тільки так, як показано. Але ж такого не буває, Гриць добре знав правила дорожнього руху, ніде такого нема, щоб людині іти трьома дорогами одночасно в різних напрямках. Тут щось було не те і треба було розібратись. Тому хлопчик замислився і крізь марево став читати. На одній було написано: «Легкий шлях», на другій «Іди навпростець». А на третій горіли букви «Тернистий шлях». Що це могло означати? Грицик стояв розгублений, бо що ж це могло означати? Назад дороги не було. Треба було щось робити. І він рішився. Він піде по тій дорозі, де написано «Легкий шлях». А що? По важкому шляху він сьогодні уже пройшовся, його образили, принизили, майже знищили... І він ступив крок. Стало легко... Та раптом якийсь голос прошепотів йому на вухо слова вчительки, яка дітям завжди говорила: «Не шукайте, діти, легкого шляху, він вас нікуди не приведе, ви нічого в житті не досягнете. Не йдіть легкими шляхами, вчіться долати труднощі. Хто легкого шляху шукає, той в житті нічого не досягає»... Це так виразно пронеслось в його голові, що він аж здригнувся. Повернув хлопчина з цієї дороги назад до каменя та й став у задумі. Куди ж іти? Мабуть піду, де написано «Іди навпростець». Це ж ближче, скоріше, може, й додому потраплю... Ступив крок на дорогу і раптом в голові пронеслось: «Хто навпростець мандрує, той вдома не ночує». О! Хай йому грець! Спересердя аж сплюнув Гриць. Що ж воно таке діється? Але ж, справді, народна мудрість каже, що навпростець тільки ворони літають. То хіба ж він ворона? Ще чого! По цій дорозі він теж не піде. Повернувсь іти до каменя, та посковзнувся і впав, відразу ж і згадав, що далеко, та твердо, а близько, та слизько... Залишилась одна-єдина дорога «Тернистий шлях». Що ж, вибір невеликий, але треба йти, не залишатися ж йому на роздоріжжі... І він пішов. Йшов Гриць довго, дуже довго. Дорога кудись пленталась між високими горами, то звужувалась до маленької стежини, то бігла високо вгору, а то губилась в густих чагарниках, які кололись і дряпали гострими шпичками, то звивалась між валунами і стрімко спускалась вниз, то знову перетворювалась на звичайну дорогу і вела в невідомість. Хлопчик ішов та йшов, втрачаючи останні сили і надію на порятунок. Йому хотілось впасти і більше не підводитись, він так стомився, хотілось їсти і пити, а кінця дороги не було і він брів, неначе у сні. Та ось дорога спустилась з гори в долину. Вона повела прямо до якоїсь хатини. Хатка була далеко і бовваніла у мареві, але це вже був порятунок. І хлопчик вперше за всю подорож усміхнувся. Це додало сили. А дорога чогось плелася через болото, через річку, але вела до надії і тому було вже веселіше.
Накінець Грицик підійшов до будиночка. Це, схоже, була покинута дача. Але яке то мало значення! Хлопчик відчинив ворітця. Вони сумовито заскрипіли, сповіщаючи, що їх давно не відчиняли. Бідна дитина прямувала до дверей, але вікна і двері були забиті навхрест дошками, а поряд валявся якийсь інструмент. Гриць і не знав до пуття, що то було, та взяв на всяк випадок, щоб відбити дошки. Довго він порався, та все ж повідбивав дошки і зайшов до хатини. Як же він здивувався, що всередині чисто і затишно, стоїть велике ліжко, стіл, лава, а на лаві відро... А він же так хотів пити, що думав, помре від спраги, а тут — відро. Та води у нім не було. Та він згадав, що ніби бачив криницю за хаткою, а в ній, мабуть, є вода. Звичайно, він би залюбки припав до ліжка, бо сон миліший над усе, але спрага мучила немилосердно. Він узяв відерце та й поплентався до криниці. Заглянув у неї, а вона така глибока, що й дна не видно. Почав опускати відерце, а коли піднімав, то якось ненароком відро перекинулось і вся жива вода вилилась. Це, мабуть, тому, що Гриць ніколи не набирав води з колодязя. Він знову опустив відро, зачерпнув води і став витягати, та корба вислизнула з рук, закрутилась і боляче вдарила дитину, а вода знову вилилась. Він мало не плакав від болю, від розпачу і від спраги. Третій раз опустив відро, ледь витяг, але так мало водички бриніло у відрі, та Грицик припав вустами до відра і пив, пив... Відро знову вислизнуло з рук і з гуркотом понеслось вниз. Грицик довго вовтузився з тим відром, але на цей раз витяг половину відра, напився ще й руки помив, умився... Він зайшов у дім і ліг спати. Йому так хотілось спати, що він і про голод забув, і про грозу, яка наближалась і посилала блискавки та громовиці. Скоріше б до ліжка! І ледь торкнувся головою до подушки, як поплив у країну снів. Спав він дуже довго. Давно відшуміла гроза, відгриміли громи, вставало і знову лягало сонечко, а хлопчик нічого не чув, не бачив, а міцно спав. Прокинувся він від страшенного голоду, йому здалось, що кишки приліпилися до спини назавжди і вже ніколи не відклеяться. Гриць роздивився навкруги, нічого їстівного не знайшов і вийшов у двір. Там він побачив грядку, на якій росли буряки, морква, картопля, цибуля... звичайно, це не те, що мамин смачний борщик чи супчик, але й так добре. Він нарвав усього потроху, помив та й почав наминати. Голод потроху вщухав, а Грицик почав розмірковувати над своєю долею, як тут опинився, що сталось... І знову образа накотилась, як гора, як дев’ятий вал. Стало так шкода себе, до сліз. Він почав озиратись навкруги, але все дрижало у мареві і ніде не було стежечки, по якій він прийшов сюди. З відчаю Грицик заплакав гірко-гірко, але треба ж було якось вибиратись з цієї пригоди. І вирішив Григорій, що він не якийсь там дитсадок, а людина, і доведе усім, що з ним треба рахуватись, бо тепер він нікому не дозволить себе ображати, бо виробить він і гарну поставу, і красиву ходу, і всі йому ще позавидують. І він узявся за діло. Подумав же, що ж не на голому місці живе, а є в нього хатинка, а в хатинці і стіл, і ліжко, і лава, та ще й плита, яку він спочатку чогось не помітив... Є город, на якому все росте, отже, з голоду і від холоду не помре, а тому треба братись за діло. Тепер він кожного дня вставав дуже рано, брав саморобні гантелі і робив ранкову гімнастику, потім умивався криничною водою, яка надавала сили і бадьорості, і починав працювати. Ось так. Він якось перестав ображатися, бо подумав, що коли б був у таборі, то треба було б і там щось робити, а тут нема нікого, ніхто його не бачить, тому він і сам собою займеться. Ну, не вийшло з табором, то й що ж. Бабуся його завжди казала: «Що не робиться, то все на краще». Може вона й права.
Їсти він готував собі сам. Картоплю варив, смажив, часом пік, суп навчився варити, то ж бачив, як мама готувала, і сам взявся, не святі ж горщики ліплять, от і він навчився. А от найцікавіше було те, що продукти з’являлись немов самі по собі. Кожного разу він знаходив щось інше. Тепер у горщику в нього булькотіла каша, пахнуло смажене сало. А ще згодом він помітив людину. Недалеко у рожевому мареві він помітив дуже гарну жінку. Він був переповнений щастям, як угледів її, і біг щодуху, щоб привітатися, та вона розтанула в мареві. Але Грицько був переконаний, що повинно щось змінитись. Він не просто жив, а жив надією, бо і марево менше дрижало, і посвітлішало навкруги. А хлопчик з новою силою і завзяттям узявся за себе. Він тренувався, і загартовував себе, кожного дня прибирав у хатинці і навколо неї, працював у своєму городі, прав свій одяг, який добре-таки обтріпався і став малий на хлопчика, зате дуже чистий. А його руки! Ви б побачили його руки! Вони зробились великі і сильні, він ними умів усе на світі робити! У вільні хвилини Грицько грав у футбол. Він набив сіном старого м’яча, якого знайшов у коморі, і забивав у ворота так, що хай хтось попробує так! Він кого завгодно обіграє. А ввечері, коли сонечко збиралося йти спати, Грицик мився, обливався криничною водою і тільки прихиляв голову до подушки, як міцно засинав. І як би добре йому не було, а кожну ніч і кожен день він думав про маму і тата. Та при цій згадці він ще дужче тренувався і займався роботою. Тепер йому було смішно, що до цього часу він нічого не вмів робити, а всяка робота здавалась для нього непосильною, а тепер! Він сам собі дає раду! Одного разу, коли він усе поробив і вже збирався лягти спати, чогось задумався і побачив, що його хатка, наче зробилась більша, стало світліше. А марево ніби розвіюватись почало... Що це все означає, чи не сон наяву? Але ж ні. Та тільки голову прихилив до подушки, так і поплив... заснув. А вранці сонячний промінець полоскотав йому вушко. Він розплющив очі, а перед ним стояла та сама красива жінка, яку він уже раз бачив. Він знав, що вона прийде, щодня її чекав! Вона стояла і усміхалась, а очі її променились добротою і ласкою. Грицик схопився, привітався і вона заговорила лагідно і ніжно: «Добрий день, Грицику! Я принесла тобі люстерко, щоб ти подивився на себе. Ось поглянь!» Вона простягла дзеркальце. А з нього на Грицька дивився гарний юнак, міцний і складний, як молодий дубок. Це ж він! Тільки подорослішав! Як це сталося? — подумав хлопчик. А жінка відповіла: «Ти сам себе зробив таким гарним і сильним, бо лінь людину марнує, а праця гартує. Ти ж ціле літо працював, лінь свою переміг, тому і став таким красенем. А завтра тобі йти до школи, тому збирайся додому, та й батьки тебе заждались. А ти молодець, що не пішов по легкому шляху, не йшов навмання і навпростець. Хоч цей шлях і тернистий, але вивів він тебе на правильну життєву дорогу. Людина сама творить свою долю!»
«А хто мені допоміг у цьому?» — запитав хлопчик. «Ти сам собі допоміг. А тепер іди. Будь щасливим, Грицику!» З цими словами вона, наче розтанула у мареві, а саме марево почало світлішати, а згодом і зовсім пропало. Хлопчик стояв і розгублено дивився вслід жінці. Серце у нього було чисте-чисте, у ньому було стільки тепла і доброти, що хотілось співати. Душа летіла від щастя, а по щоках котились щирі сльози вдячності.
Тут він швиденько прибрав у хатині, а вона схожа сьогодні стала на палац! Забив старанно вікна і двері навхрест, а інструменти склав у ящик і поставив тут же, бо знав, що сюди прийде ще не один хлопчик, який вибере у житті «Тернистий шлях», щоб стати сильною, вольовою і мужньою та працьовитою людиною, щоб змінити не тільки свою поставу, а й долю. А сам Грицик біг щодуху додому по дорозі, яка стелилась сама під ноги, бо дорога додому завжди легка.
Грицька радісно зустрічали мама і тато. Вони були вкрай здивовані його гарною поставою, красивою ходою і усім видом сина. Тато казав, що спочатку й не впізнав його, а мама цілувала і не могла натішитись і надивитись на свого синочка.
А першого вересня діти пішли в школу. Прийшов до свого класу і Грицько. Він стояв осторонь і ніхто його не впізнавав, всі бігали, метушились, ділились враженнями. Тільки Василько спитав, чи ніхто не бачив Грицика, бо ціле літо ніхто не зустрічався з ним. А Грицько стояв поруч, на цілу голову вищий від своїх однокласників, він весело усміхався. І коли заговорив, усі впізнали у цьому стрункому і красивому юнакові Грицька, та де там! Цей юнак лише чимось був схожий на колишнього, та ні! Це був зовсім інший Грицик! Діти не повірили своїм очам. Перед ними стояв хлопець-красень, стрункий і красивий, здоровий, сильний, мужній, у нього була атлетична фігура, а очі світились любов’ю і радістю. Він привітно до всіх посміхався. Учні покликали тренера по футболу, а він без зайвих слів записав Грицика у футбольну команду, а сам, чомусь, загадково посміхався. Чого б це? Хто зна? Може він щось знав? Та Грицик не став задумуватись над цим. Його мрія здійснилася, а він зрозумів, що тільки наполеглива праця над собою змінить людину на краще. Та й людина сама собі господар, як бабуся казала: «Як постелешся, так і виспишся». Тепер він добре розумів народну мудрість, бо вона з глибокого народного джерела. Та й багато чого зрозумів тепер Грицик, а основне те, що людина сама творить свою долю.