Надія Красоткіна

Казка про Костика, який говорив погані слова
Казка про мову для молодших школярів

Гарна думка — це важливо, бо вона несе тепло. Добре слово творить диво. Слово — першим в нас було! Слово старше, аніж гроші, є у нім великий зміст, щоб нести слова хороші, треба мати мудрість й хист. Треба змалку добре знати, що від слів залежить все. Може слово зруйнувати, бо воно в собі несе й добре щось і нехороше, тож цінуй свої слова — важливіше це від грошей, сила є у них жива. У словах ласкавих — світло, ти у мові їх вживай, щоб у серці сонце квітло. І про це не забувай. Завжди пильним будь до слова, бо у кожнім свій ефект. В кого вишукана мова, в того гарний інтелект. Слово — це велике діло, слово творить чудеса. А якщо сказати вміло, то тоді росте краса. І усім стає чудово, бо душа від слів цвіте. Тож підняти може слово. Пам’ятайте всі про те. Рідна мова — не полова, а язик — не помело. Якщо мова пречудова — значить в ній відсутнє зло. Не роби халяву з писка! Більше діла — менше слів. Ти ж дитина — не чудисько, сподіваюсь — зрозумів, що потрібно всім вживати гарні й чарівні слова, щоб здорову душу мати й мудра стала голова. Так у школі діток вчили, щоб вони в красі жили, гарне слово говорили й добрими усі були. До чарівних слів привчали діток мами і батьки. Діти гарно розмовляли, ну, а Костик — навпаки! Гарно він не вмів сказати чи, можливо, й не хотів. Знав лайливих слів багато і у хаосі цім жив. Він не дякував ніколи, все кричав, вередував. Звідки він прийшов до школи? Де такі слова набрав? Зауваження робили: діти, вчителі, усі, до психолога водили, не хотів він жить в красі… Він ніколи не вітався, всіх навколо обзивав, лаяв, наче пес, кривлявся, і недобре серце мав. До його батьків ходили, щоб за Костика взялись. І нарешті зрозуміли — що від них ішла та злість. Вдома часто ті сварились, Костик чув усі слова. Мама з татом навіть бились… І таке в сім’ї бува… Не було в сім’ї любові, не було добра й тепла. Де візьметься радість в слові? Там страшна біда жила. Кость вважав, що так і треба, він мінятись не хотів, в мріях не летів до неба, він в своєму світі жив. Всі пояснювали Кості, що мінятися пора, бо не можна жити в злості, це серйозно, це не гра… Всі хотіли щось змінити й хлопчику допомогти, щоб почав він гарно жити, з сонцем у душі рости. Дуже вчителі старались, всі йому назустріч йшли, діти також намагались… Та безсилими були… І просили, і вмовляли всі навколо кожен день. З хлопцем чемно розмовляли, а він впреться, наче пень, і стоїть, як та примара, і мовчить, ні пари з вуст. В голові у нього хмара й слів лайливих чути хруст… І в театр його водили, до краси щоб Кость звикав, діти з ним в кіно ходили… Костик іноді мовчав… Не проходила й година, як він знову за своє. Ну, і що він за дитина, що за зло у ньому є? І психолог з ніг вже збився, що він тільки не робив! Так за Костею дивився і кругом його водив, розважав та в ігри грався, і казки йому читав, словом — дуже він старався, але Костя не зважав. Добре, що хоч на уроках, не гукав лайливих слів. Ну, не хлопець, а морока, як же він з усім цим жив? Вже його й батьки змінились, краще жити почали, вже за Костею дивились — дати ж ради не могли. Його рідні мама й тато привели в порядок дім, не сварились вже багато і не билися у нім. Й Костика також просили, щоб він чемним всюди був, умовляли, як уміли, щоб він злі слова забув. Але Костя дуже вперто, на вмовляння не зважав, нарочито і відверто зло на вітер розкидав. Ті слова, як не огидно, каменем летіли вдаль. І було всім дуже стидно, та не Костику, на жаль. Некерована дитина… Як спинити люту злість? Зрозуміти вже ж повинна, що ця лють в нім душу з’їсть…

Але Костик не спинявся, бо до безладу вже звик. Тож у мандри він подався, уночі із дому втік. Вліз у потяг непомітно, що на станції стояв. Помахав з вікна привітно і кудись у ніч помчав. Та не встиг ще порадіти Костик, спритний молодець, бо ж на всі пригоди, діти, є початок і кінець. Контролер нараз з’явився, щоб провірити квитки, він на Костю подивився: «Що то за хлопчак такий?». Кость злякався й ну втікати, добре — станція якраз! Страх він хоче вгамувати, щоб було усе гаразд. Кость біжить і в двері з маху — вистрибнув, але не впав. Місяць глянув на невдаху… Ну, а потяг вдаль помчав. Так поїздка закінчилась, круглий місяць пропливав. Ніч у зорі нарядилась, а навкруг самі дива. Ліс чорніє геть близенько, Місяць світить і блищить. От струмок біжить хутенько. На гіллі сова сидить! Костик йде і метикує, як то далі буде жить… В лісі він курінь змайструє, там гарнесенько поспить і не йтиме вже до школи, до дітей і вчителів і не чутиме ніколи тих повчань і мудрих слів. Він же має власну мову, й розуміють всі його. Ач! Прискіпались до слова, а чого, скажіть, чого? Геть усі так розмовляють, що в дворі горілку п’ють, ще не раз чимсь пригощають, і не сварять, і не б’ють… Ну, в школі всі взялися, що не ті вживав слова… Нащо ви мені здалися? Вже опухла голова! В лісі буду сам я жити і без ваших мудрих слів. Буду вогнище палити, бо давно вже так хотів.

Йде й насвистує хлопчина, стежка вдаль його веде. Жде його життя відмінне, як ні в кого і ніде. Йшов він довго, аж стомився, Місяць геть скотивсь на край. Ну, а ліс щось віддалився, як його не доганяй. Але Кость прибавив ходу, вже не йшов, а майже біг. Спив з струмка холодну воду й на траву зелену ліг. Ліс обняв його привітно, обступив з усіх сторін. Стежка зникла непомітно… От тепер у лісі він. І заснув Кость на травичці, куреня робить не став. Слів лихих сказав по звичці й від утоми просто впав. Спав він довго чи не дуже, але сонечко зійшло. Та до хлопця всім байдуже, мов його і не було. Встав… А далі що робити? Зранку свіжий холодок, їсти хочеться і пити, сирість лізе до кісток. І немає де сховатись, бо курінь не збудував. Але став за діло братись, гілки різати почав. Вибрав місце під вербою, майстрував і так, і сяк, та подумав із журбою, що не справиться ніяк. Але трішечки зігрівся й сонце вище піднялось. Кость сидів, та враз підвівся, треба вже й поїсти щось. Став шукати, щось збирати, то ось ягідка, то гриб… Став до рота запихати, все що там руками згріб… А тепер куди податись, де якесь дупло знайти? Треба ж якось влаштуватись, а куди його іти? Як стежок ніде немає, ліс густішає весь час. Ну, хіба таке буває? Щось тут, мабуть, не гаразд… Він туди — гілля сплелося, він сюди — а хащі й тут. Все ламати довелося… А вони ростуть й ростуть. Хлопець свариться щосили, посилає злі слова… Хащі Костю обступили, що дитина ледь жива. Кость кричить слова лайливі, хащі дужче ще ростуть, і такі вони жахливі — не ступити, не дихнуть. Знову став він верещати, мо’ на поміч хто прийде, щоб його порятувати, а нікого і ніде… Костик вибився із сили, від тривоги геть охляв… Його гілля обхопило, задихатися почав... Але ж голос чийсь лунає, хтось, іде в цей бік, таки.… «Хто тут в лісі так волає? Завелися лайдаки?» Гілля раптом розступилось, перед Костем Лісовик! «Ну, і що вже тут зробилось, що підняв у лісі крик?». Костик хоче щось сказати, але мова де жива? Став все добре забувати, непристойні лиш слова з язика його злітають, ну хоч падай, а хоч стій. І куди слова втікають, хлопець вже і сам не свій. Лісовик подивувався, придивлятися почав, зрозуміти намагався, а тоді таке сказав: «Вибач, слів таких не знаю, їх не знає навіть Змій… Тож піти я звідси маю, ну, а ти і далі стій! Я хотів порятувати, але бачу не пора. Доведеться постояти. Хай провчить тебе Мара». І пішов собі від Кості, ніби його й не було. Хлопець аж сичить від злості, посилає й далі зло. Хащі так попідростали, розпустили чорний цвіт. І уже колотись стали, та закрили цілий світ. Хлопець плакав і лякався, виходу не міг знайти, хоч і дуже намагався, щось зробити… Як піти? В світ кидав слова лайливі, бо хороші десь пішли. А колючки вередливі дуже гострими були… Кость ніяк не міг збагнути, як це статися могло… Все він бачив, міг все чути, а от мови не було. Тільки лайка, більш ні слова, гарні де слова згубив? Де його пропала мова, хоч її він й не любив, але вмів щось говорити і сказати вже хоч щось… Вмів колись щось попросити, а тепер — ні слова… Ось! Він зморивсь, хотілось їсти, пити дуже захотів, й хоч хвилиночку присісти і від злості аж сопів. Враз синичка прилетіла заспівала щось своє і на гілочку присіла: « Ой, а в хащах хлопчик є! Що ти робиш тут, юначе, що стоїш у самоті? Сталось горе, не інакше, чари діють непрості. І за що тебе тримають хащі злої блекоти? Чом на волю не пускають, не дають тобі піти? Мабуть ти слова лайливі в цьому лісі говорив. Тож нема у тому дива — ліс дорогу перекрив. Тож подумай, постарайся, згадуй добрі всі слова. Все згадати намагайся, може й стануться дива…» І пташина полетіла, мов її і не було. Та не сталося тут дива, лиш колючки, хащі й зло… Кость почув слова пташини і подумав: «Може й так… Бо ж гіркі оці хвилини… Ну, хіба ж він геть лайдак? Треба голову вмикати! Він слова хороші чув, зможе він їх пригадати, хоч і трохи призабув»… Став він думати-гадати, від напруги аж спітнів. Почали слова спливати, припливло багато слів… Важко це йому далося, але ж він їх пригадав! В голові усе сплелося, ледве на ногах стояв. Враз затих, вже не сварився, обезсилив, не кричав. На колючки похилився і просити просто став, щоб якісь чарівні сили або хтось прийти зумів. Щоб вони його звільнили, він вже дещо зрозумів. І як думка ця дозріла, враз відкрилася діра, вся якось затріпотіла і з’явилася Мара. Вся обірвана, старезна, сучкувата і худа… Чорна вся і величезна, і страшна, немов біда… Але Костик не злякався, він її просити став, він знайти слова старався, бо хороші вже згадав, щоб вона за все простила, що робив багато зла і нарешті вже звільнила та додому провела. І Мара щось проскрипіла, хащі в боки розвела і за нею йти звеліла, до болота повела, посадила на купину, і сказала так йому: « Змарнував в собі людину. Але нащо і чому? Тут ти житимеш, нахаба, але ти дивись мені! Будеш квакати, як жаба ще три ночі і три дні. А як термін цей скінчиться, зрозумієш все, як слід. Може зможеш і звільниться, як розтане в серці лід й щире сонечко засяє, а язик не підведе. Кожне серце знати має, що коли казати й де…» І розтанула тихенько, наче й зовсім не було, а дрімота помаленьку принесла своє тепло. Кость заснув, а вранці рано, як прокинувся від сну, глянув в світ і стало гарно, річку бачив він ясну, ліс зелений і травичку, і болота зелен-цвіт… Він прогнав погану звичку, щоб хорошим йти у світ. Щось хотів сказать добреньке, але квакнув раз і два. І заплакав він тихенько, з голови не йшли слова… З купини доріг немає, лиш болото і вода. Що робити Кость не знає, зараз з ним страшна біда. Квакав він три дні й три ночі, та багато зрозумів. Він тепер учитись хоче, хоч колись і не хотів. Хоче гарно знати мову, мати слів значний запас. Вчити мову калинову, що веде до світла нас. І всього багато знати — це, звичайно, не секрет, хоче дуже Костик мати свій, високий інтелект. Ніч останню спав тривожно, думи билися, мов птах. Як тепер звільнитись можна? Діставав до серця страх… А як тут його забудуть, в рідний дім не відведуть? Всі жаби сміятись будуть і в болото загребуть… Та на ранок прояснилось, в серці сонце, а не лід. Лісовик й Мара з’явились — значить буде все як слід! Як сказали, так зробили, чари з Костика зняли. І додому відпустили, усмішкою провели.

Ліс далеко, стежка в’ється, Костик вже не йшов, а біг. Серце пташечкою б’ється, бо себе він переміг! Він усім всміхався щиро, гарні говорив слова. Всім бажав добра і миру. Мова світла і жива між всіма людьми звучала, і думки ясні пливли, всіх красою дивувала, тож щасливі всі були. Гарна думка — це важливо, бо вона несе тепло. Добре слово творить диво — слово першим в нас було! От і ви, мої хороші, гарні говоріть слова. Слово старше, аніж гроші, й творить чарівні дива.