Казка про дівчинку бруднульку і прозору мильну кульку
Казка про чистоту

Діти на усій землі
Й чималенькі, і малі
Знають правила прості:
Треба жити в чистоті!
Умиватись чисто з милом,
Щоб усі тебе любили.
Мити руки, ноги мити
І охайними ходити.
Зубки зранку начищати
Й перед тим, як ляжеш спати.
Стригти нігті на руках
І, звичайно, на ногах.
За собою слідкувати,
Коси, чубчик причесати.
Та завжди любити воду,
Щоб хорошу мати вроду.
Завжди мило полюбляти,
Щоб здоров'я добре мати.
Всі ці правила прості,
Знадобляться у житті.
І не можна їх забути,
Щоб завжди здоровим бути.
То ж дорослі і малі,
В кожнім місті і селі
Їх виконують завжди,
Щоб не трапилось біди.
Як за стіл сідають їсти,
Миють руки чисто-чисто!
Щоб мікроб хвороботворний,
Злий, страшний, такий потворний
В організм наш не проник,
Від води і мила — зник!
Він для зору недоступний,
Але дуже вже підступний.
Бо на шкіру проникає,
Миті слушної чекає,
Щоб колись нас отруїти,
Може, навіть, з світу зжити.
Все це просто, всі це знають
І великі, і малі.
Бо про це розповідають
Лікарі і вчителі.
І батьки дітей навчають
Жити чисто і в красі.
І, звичайно, всі це знають,
Та виконують не всі.

От у місті чи в селі…
Точно вже й не пригадаю,
Проживала між людьми
На землі бруднуля Рая,
Що водичку не любила,
Зневажала чистоту
І до рук не брала мила
Та ще й щіточку густу.
У бруднім взутті ходила,
Та ще й хизувала,
Що немиті фрукти їла
І хвороб не знала.
Всі казали: «Так не можна!
Схаменися, Раю!
Миється дитина кожна,
Це й малятко знає!»
Але Рая не зважала
На усі такі слова,
Чистоту не поважала
І лишалася жива.
З милом зовсім не дружила,
Бо воно її пекло,
Та кусало її тіло,
Лізло в очі, як могло.
А кому таке приємно?
Навіть ту єдину мить…
Отже Рая недаремно
Не хотіла з ним дружить.
Хоч її вмовляла мати,
Тато теж казав не раз
З милом руки вимивати
Умиватися весь час.
Але все було даремно:
І прогнози, і слова.
Раї мило — неприємне,
От вона своє й вела.
Все не вмитою ходила,
Не причесана завжди.
Ще не знала, що без мила
Не далеко й до біди.
Та одне було цікаво —
Мильні бульбашки пускать!
Бо ж вони літали жваво
Враз по три, а то й по п'ять.
Кульки райдужно світились
І були легкі, мов пух!
Ще й під сонечком іскрились,
Аж захоплювало дух!
Рая ігри ці любила,
Гралась кульками весь час.
Надувала їх із мила
Й випускала кожен раз.
А вони все, знай, літали
У високу синь небес.
Раю також закликали
Полетіти в край чудес.
Рая мріяла про себе,
Що в одну чарівну мить,
З кульками у синє небо,
В даль безмежну полетить.
Доторкнеться до хмарини,
Що корабликом пливе.
Гарна мрія у дитини —
Рая мріями живе.
Якось бульбашки пускала
Двадцять п'ять хвилин підряд.
Потім кинула все, встала
І пішла гуляти в сад.
А була страшенна спека,
Ягідки поспіли скрізь.
Рая в сад зайшла далеко
Та й на грядку сіла. Їсть.
Стала шлунок набивати,
Та за хвильку чи за мить,
Стала Рая відчувати,
Щось в животику болить...
В животі як закрутило,
Так боліти стало,
Що нічого вже не мило,
Та й цього замало!
Ні піднятися, ні встати
(Не дай, Бог, нікому).
Та прибігли мама й тато,
Віднесли додому
Бідну дівчинку-дитину,
В ліжечко поклали,
Потім не одну годину
Доню лікували.
Відмивали, напували
Відваром з травички,
Помалесенько привчали
Доню до водички.
І от… Доки це тривало
У теплі та ласці,
Наша Рая побувала
В дивовижній казці.

Сонце радісно світило,
Легко віяв вітерець.
Все цвіло, життю раділо,
Десь цвірінькав горобець.
Кульки дівчинка пускала
Крізь відчинене вікно.
І тихесенько співала,
Все було, як у кіно.
Враз вітрець, як не завіє,
Та, як не засвище!
Стали кульки підніматись
Все вище та вище!
І … О! Диво! Все літає!
Та чи це наснилось?
Бо у кульці наша Рая
Раптом опинилась…
І летить в краї далекі,
Ген, за виднокола.
Та й не вернеться, напевно,
Вже назад ніколи!
Бо і міста десь немає,
Ані сіл близенько.
В небо Рая підлітає,
Стиснулось серденько.
Кулька райдужно палає,
В ній вогні аж сяють.
Глядь! А вже й землі немає.
Лиш зірки палають…
Вже і Сонечко не гріє,
Бо його немає.
Хоч здійснилась давня мрія,
Хоч Рая й літає,
Та не радує дитину
Цей політ у небо.
Рая хоче у родину,
Їй додому треба.
Тут вона одна у світі,
А Землі нема ніде.
Ні дерев ніде, ні квітів,
Тут дитина пропаде.
Дуже страшно стало Раї,
Сльози підступають…
Буде що? Вона не знає,
А Зірки палають…
Скільки так вона летіла,
Вже й не знає до пуття.
Тільки враз десь ділась сила,
Рая впала в забуття.
Снилась мама, школа, тато,
Луг зелений і ставки.
Снилося всього багато:
Берег синьої ріки…
Озеро блакитне, море,
Ліс на березі шумить…
І прокинулась, о горе!
Як же їй хотілось пить!
А води ніде немає.
Хоч ковточок…Та дарма.
Рая й досі ще літає
В мильній кульці і сама.
Скільки ще їй так летіти?
Буде вже тому кінець?
Дуже хочеться їй пити,
Хоч би дунув вітерець…
Раптом все, як закрутилось —
Сто разів і ще разок!
Мильна кулька опустилась
На каміння і пісок.
І, лише піску торкнулась,
Кулька «Трісь!» І вже нема.
Рая бідна залишилась
Між пісків одна-одна.
Важко йти, води немає,
Ні рослинок, ні трави.
Та й куди іти? Не знає.
Мабуть вже кінець один…
Доведеться помирати
Без людей і без води.
І ніхто не буде знати,
Не прийде ніхто сюди.
На пісок упала, плаче,
Пити хоче, та дарма.
Та здалося — хтось тут скаче.
Та нікого знов нема.
Їй, звичайно, не до сміху,
Бідна дівчинка одна.
Раєчку спіткало лихо,
Тільки винна в тім сама.
На прохання не зважала,
Нечупарою була.
Чистоту не поважала,
На людей бувала зла.
Бо водичку не любила,
Не хотіла руки мить.
І купатись не хотіла,
Думала ось так прожить.
Але ж, ні. Так не буває,
Бо на все є свій кінець.
Раптом знову щось стрибає,
Може добрий молодець?
Де ж він є, чого не скаче
До Раїси на коні?
Зажурилась Рая, плаче,
Все, немов, в страшному сні.
Але дійсність невблаганна,
Спрагою напомина.
От була б поблизу ванна,
Рая б випила до дна
Всю водичку, ще й пірнула б,
Та дарма, її нема.
Тільки тут вона збагнула,
Що у світі не сама.
Хтось поблизу знову скаче,
Та невже здається їй?
Вже й не сердиться, лиш плаче,
Хто в пустелі цій живий?
Тут пісок заворушився,
Хтось живий під ним біжить…
Раптом велетень спинився
Перед дівчинкою вмить.
Не сказать, не змалювати
Це опудало страшне!
Бачить Рая: тут не жарти,
Лихо точно — не мине.
Рот страховисько відкрило,
А у ньому — сто зубів!
І страшенно зашипіло,
Звір, напевно, зголоднів.
Став до Раї наближатись.
Ще хвилиночка, ще мить…
І нема куди сховатись…
Рая як не побіжить!
Та страховисько схопило,
Підняло її увись,
А тоді заговорило:
«Ось, Раїсо, подивись,
Де тепер ти опинилась —
У пустелі, без води.
Це тому, що ти не милась.
А тепер зі мною йди.
Тут надивишся такого —
Станеш зо страху — німа!
Нічогісінько земного
І в помині тут нема.»
В Раї дух перехопило,
Горло стислося, болить.
Їй нічого вже не миле,
Та чи й довго ще їй жить?
А страховисько шепоче
І зубами стукотить.
Мабуть Раю з'їсти хоче…
То чого ж вона мовчить?
Може треба щось сказати,
Чи пробачення просить?
Їй не хочеться вмирати,
Рая дуже хоче жить.
І наважилася Рая,
Закричала: «Ой, прости!
Я свої помилки знаю,
Я вернусь до чистоти!
Буду з милом умиватись
Зубки чистити весь час.
В ванні кожен день купатись,
Руки мити всякий раз!
Овочі і фрукти мити
Перед тим, як їсти їх.
І охайною ходити,
Кращою тепер за всіх!
Ой, будь ласка,
Більш не буду
Нечупарою ходить,
Назавжди про лінь забуду,
В чистоті я стану жить!»
Тут страховисько спинилось,
Підняло її разок,
На дівчатко подивилось
Й опустило на пісок.
І сказало: «Що ж, мій друже,
Вмієш гарно ти просить,
Я створіння небайдуже,
Що ж, живи, як хочеш жить.
Я не звір, але й не панна,
Можу з'їсти, можу й — ні.
Я хвороба невблаганна —
Ти сподобалась мені!
Ти усе не так робила
І росла, немов бур'ян.
Всіх перехитрить хотіла,
Та попалася в капкан.
Та тепер ти зрозуміла,
Що здоров'я — в чистоті!
Що ж, тобі дарую крила
І не стану на путі.
Перший раз, але й востаннє
Я тобі цей гріх прощу.
Та як зробиш щось погане,
Більше вже не відпущу.
Стань тепер космічним птахом,
Незвичайним, непростим.
Швидко щоб, єдиним махом
Ти вернулась в отчий дім.»
Раптом Рая птахом стала,
Полетіла в синь небес.
Скільки там вона літала,
Скільки бачила чудес!
Чорний Космос пролетіла
І планет, можливо й сто!
Так додому захотіла,
Як ніколи і ніхто!
Ще й подумати не встигла,
Як Земля навстріч летить.
Рая по траві побігла,
Стала дівчинкою вмить.
Та й підбігла до криниці
Бо хотілось дуже пить.
Склянку випила водиці
І відчула — буде жить!
Та й відкрила зразу очі…
Сонце в вікна загляда…
Рая вмилася охоче
Й зрозуміла, що вода —
Це здоров'я, радість, сила
І бадьорість, і життя.
Всім дає чарівні крила,
Відкриває майбуття
Гарне, радісне і світле,
Повне щастя і тепла.
А навколо літо квітло,
Синя річка вдаль текла…
З того часу наша Рая
Любить мило запашне.
І водичку поважає,
Душ і ванну не мине.
Завжди руки з милом миє,
Зубки чистить кожен день.
Все на світі Рая вміє
І наспівує пісень.
Мильні бульбашки пускає,
Воду славить у піснях,
А вночі завжди літає
У здорових, гарних снах.

То ж, запам'ятайте, діти,
Що без мила і води
Неможливо в світі жити:
Ні сюди і ні туди!
Будьте завжди всі здорові
І з водичкою дружіть.
Будьте чисті, пречудові
Та великими ростіть!

Подякувати автору

картка Приватбанку

5168 7422 2562 7797

Красоткіна Надія Григорівна