Казка про крадія Іваська
Казка для молодших школярів про крадіжки
У житті доріг багато, кожна з них кудись веде. Тож лети по них крилато й не втрачай себе ніде. Та потрібно, діти, знати по якій із них іти. Й ту дорогу вибирати, щоб себе на ній знайти, честь свою і совість мати, доброту, тепло, любов, слово й гідність не втрачати — це основа із основ. Все, що в світ нести прийдеться, як себе в нім поведеш, те сторицею й вернеться. Що посієш, те й пожнеш! Хочеш, щоб тебе любили, будь хорошим, всіх люби, щоб з тобою всі дружили — стежкою добра іди! Посміхнись і всі до тебе посміхнуться сто разів. І уважним бути треба, тож учись, як ще не вмів. Правил є в житті багато, що добру людину вчать. Всі їх треба добре знати і на ділі примінять. От є правило простеньке — не бери чого не клав. Правило таке легеньке, що й малюк запам’ятав. Це ж так просто, що ж такого? Важко втриматись, невже? Це ж простіше від простого: не бери, бо то — чуже! А як треба, що й не жити і ніяк не обійтись? Можна просто попросити… Не дадуть й тоді не злись. А подякуй, усміхнися, наче сонечко згори. До занять своїх вернися, сам чужого — не бери! Як візьмеш — всі будуть знати, честь і совість втратиш враз! Крадієм всі будуть звати і відвернуться нараз! Красти — це погана звичка, злодієм — погано жить. Звичка — це не рукавичка, що можливо замінить. Кажуть люди: «Вкрадеш голку, вже не спинишся й на мить. Потім вкрадеш і коровку, злодієм і будеш жить!» От тому погані звички ти від себе геть жени. Не бери ніде й дрібнички. До уваги це візьми. Це я всім пишу для того, щоб розумними росли, не тяглися до чужого, мудрими усі були.
А Івась частенько злився, з заздрістю постійно жив, скоса на дітей дивився і ні з ким він не дружив. Заздрість жити не давала, бо хотів, щоб все було… Що йому не вистачало? Мав же іграшки й тепло, і книжок було багато, самокат, велосипед, величезний бриль крислатий… Тож лети собі вперед! А Іваську цього мало, заздрість гризла без зубів… Що йому не вистачало? Зрозуміти б хто зумів… Стали діти помічати й це було уже не раз, що любив він піднімати те, що впало, й не віддасть… Щось візьме собі тихенько й до кишені покладе. Ну, воно ж дрібне й маленьке, тож Івасик не краде, просто взяв й забув віддати, так бувало і не раз. Стали діти помічати звичку злу в недобрий час. А Іваськові байдуже, що ж такого, що узяв? Ну, сподобалося дуже, ну, забув, ну, не віддав… Але звичка прижилася і засіла назавжди. Захопила так Івася, що тепер вже жди біди. То поцупить щось у класі, в магазині щось вкраде. Словом — понесло Івася, спину вже нема ніде. То залізе в сад по груші, то чужі черешні рве, красти став потроху гроші — злодієм тепер живе. Тож забили всі тривогу: діти, вчителі, батьки… Вибрав він не ту дорогу, злодієм росте, таки… Стали ганити Івася, слідкувати, щоб не крав. Але звичка прижилася і про це вже кожен знав. Тож Іваська уникали. Гратись хто б з таким хотів? Перед ним усе ховали… Так Іван один і жив. Всі Іваську докоряли, що неправильно він жив, до сумління закликали, щоб із совістю дружив… Постоїть, потупить очі, ніби й розуміє все. Але знову красти хоче, звичка в прірву вже несе. Та одного разу тато розізлився й так сказав: «Може руку відрубати, що мій син уже не крав?» Зблід Івась, перелякався, він сміливим буть не вмів, бо завжди всього боявся, в страхові постійно жив. Ну а тут! Таке від тата… Остовпів Івасько вмить. Як це руки відрубати? Як без рук у світі жить? Хлопець враз сльозами вмився, затремтів увесь і зблід. Отакої! От дожився! Хлопця кинуло у піт… «Тату, я не буду красти, не губи моє життя і не дай мені пропасти, є у мене каяття». Пригорнув синочка тато і промовив у журбі: «Може вірити й не варто, та повірю я тобі. Ти ж хороший мій синочок, я люблю тебе без меж. Дуже вірити я хочу, що мене ти любиш теж. Тому звичку ту погану ти залишиш назавжди. Бо не личить це Івану, не принось собі біди. Руки треба, щоб творити і красу у світ нести, щоб чарівне щось робити, зрозумій, нарешті, ти. Тож тепер тебе в науку я віддам чарівнику, що розумні робить руки й совість чисту та палку». І повів татусь Івася через гори і ліси. Довго стежечка велася серед дивної краси… Й привела їх до хатинки, що й очей не відвести. Постояли дві хвилинки і рішилися зайти. Двері тихо прочинились, а у хатці — дивина! Вікна сонечком світились, гарно скрізь і тишина. Стільки виробів казкових, що не бачили в житті — дивовижних, пречудових, в незбагненній красоті. Їм аж дух перехопило, з подиву Івась закляк. Все так гарно і уміло, хто зробив таке і як? Довго так вони стояли, у захопленні були, дивувались, розглядали й речі наче попливли й зникло все, а серед хати сивий дід уже стоїть. «Радий в хаті вас вітати в цю чудову й гарну мить! Тож чого ви завітали? Що хотіли і чому? Як про мене ви узнали і для чого я кому?» Тут Івась зібрав всі сили й все дідусю розказав: «З татом ми удвох хотіли, ну, щоб я хорошим став». Дід розправив сиві вуса, усміхнувся й проказав: «Добре, я вже подивлюся, кого я в науку взяв. Перед тим, як щось навчитись треба іспити пройти: не кричати і не злитись, йти постійно до мети. Треба вчитись, працювати, лінь відкинути і зло, заздрощів в душі не мати і щоб чесно все було. Коли згідний — залишайся, а як ні — додому йди. Зараз з татом попрощайся і до хвіртки проведи. І відразу до навчання, щоб не гаяти часу. Тож давай і без вагання. Я завдання принесу».
Стало трохи страшнувато, але тата він провів. Повертався вже без тата, стати мудрим захотів. Повернувсь — нема хатини… Схоже все до дивини. Де всі вироби й картини? Де поділися вони? Дід стоїть біля пеньочка з папірцем якимсь в руці. В діда вишита сорочка, всюди — сонця промінці. Вже не так і страшно стало, він до діда підійшов. Тож звикати став помалу, страх, що був, в собі зборов. Дід Івася взяв за руки, роздивився їх, як слід, змив водою від пилюки, прикладав тепло, то лід. Щось шептав і дивувався, та нарешті проказав: « У тобі я сумнівався, але добре, що узяв. В тебе руки ще невмілі, але є талант у них. Будеш майстром ти на ділі, все робитимеш для всіх. Ну, а поки ще відчути маєш дещо на собі, як обкраденим то бути, як то бути у журбі. Це корисно зрозуміти й пам’ятати кожен раз. Щоб у світі чесно жити. Тож пішли, уже нам час.» Він повів кудись хлопчину і поставив під кущем: «Зробиш хатку з хворостинок, щоб не мокнуть під дощем, а тоді скопаєш грядку, тож заняття це просте, вкинеш в землю ці зернятка — все за нічку проросте. Вранці матимеш, що їсти, ягідки смачні збереш. Цілий день їх будеш гризти, тож від голоду не вмреш.» І пішов, немов розтанув, розгубивсь Іванко, став… Він на кущика поглянув, майструвать курінь почав. За кущем знайшов лопату, грядочку малу скопав, кинув в землю всі зернята й тихо спати почвалав. Вранці встав, а ягід всюди! З’їв одну, ще дві зірвав. Смакоти такої, люди, він в житті не куштував! Повернувсь лопух зірвати, що побачив за кущем, щоб тих ягідок зібрати і наїстися тихцем… А тим часом налетіли птахи звідкись чималі, всі ті ягоди поїли ще зібрали із землі… Без їди Іван лишився, а нічого більш нема. Дуже хлопець розізлився, бо трудився він дарма, а пташки усе склювали, він голодний тут сидить. Словом, хлопця обікрали… Що його тепер робить? Плаче тихо бідолаха, бачить йде назустріч дід: «Обікрала хлопця птаха? Тож стеріг би все, як слід. Доведеться працювати, знов посієш зеренця, вранці будеш щось з них мати, стережи від горобця». Знову хлопцю дав зернята й щез кудись чарівний дід. А Івась узяв лопату й сіяв зерна так, як слід. Все зробив, але втомився, бо й голодний дуже був. В курені він примостився та й тихесенько заснув. Вранці мчав він без оглядки подивитись, що зросло, а коли прийшов до грядки, там нічого не було. Горобці усе поїли, всі зернятка, що зросли. Цвірінчали, хихотіли й задоволені були… Лиш одне зернятко впало, що його ніхто не взрів, та цього було так мало, їсти дуже він хотів. Все злодії в нього вкрали, він же чесно все робив. Що вони хіба не знали, що сьогодні він не їв…? Знову плаче бідолаха, як вони ото могли? От які злодюги-птахи… Ні, щоб хлопцю помогли… Так вони усе покрали, ще й сміялися над ним, цвірінчали і літали над голодним і сумним… Сумно хлопцеві, образа аж до серця дістає. Він же трудиться щоразу, ну, а що у нього є? Вже живіт прилип до спини, ноги просто не свої… А вони крадуть без спину, от погані крадії… Знову йде дідусь до нього, зерен повно у руці… «Що знов сталося такого? Все покрали горобці? На, посій і будеш мати. Що вже тут не говори, будеш добре пам’ятати, що чужого — не бери.»
Землю знов Іван копає, знову сіє зеренця, все скородить, підгрібає. Ой, важка робота ця! Натрудився, натомився і пішов до куреня. Тож на ноги ледь підвівся, ліг вже просто навмання. А як тільки сонце встало, він до грядки підійшов. Ну, а там всього чимало ще й записочку знайшов… « Ми тобі даруєм радо все найкраще, що в нас є. Тут у нас ніхто не краде, не хватає, не жує». Тут Іван аж просльозився, в чому суть він зрозумів. Він же крав, кричав і злився, жити правильно не вмів. От його пташки провчили, щоб він на собі відчув. Дуже всі-усі хотіли, щоб Івась хорошим був. Стало соромно Іванку, що колись він також крав. Тож сьогодні, прямо зранку він собі пообіцяв, що він чесно жити буде, без обману, без брехні, вийде він хорошим в люди, й красти він не буде, ні! Тут дідусь у вишиванці до Івася підійшов, простягнув Іваську ранця: «Ось для тебе я знайшов інструмент, підемо вчитись, бо тепер ти молодець. Чемно будеш ти трудитись, все зумієш, на кінець, руки вже твої придатні для хороших дуже справ, на великі справи здатні, ти ж трудився, а не крав». З того часу він навчався з дерева усе робить, приглядався, задивлявся, вчився думати й творить. І в хатинку ту казкову всі шедеври виставляв. То скульптуру пречудову, то пиляв і малював… А колись приїхав тато, радості багато мав, сина він не міг впізнати, бо Іван прекрасним став! Чесним, мудрим, сильним, дужим і робити все умів. Роботящим дуже-дуже і по правді чесно жив. А як тато роздивився все, що син його зробив, навіть трохи просльозився — там було багато див. Так Івась всього навчився, вироби ті непрості, щось придумував, трудився — руки в нього золоті! Бо в житті все треба вміти, труд усьому голова. Головне — це чесно жити, не порожні то слова. Бо як хочеш не пропасти, то працюй, а не кради, бо не можна в світі красти — це приводить до біди. Тож Івась тепер все вміє, друзів теж творити вчить. Тато з мамою радіє — всім чудово в світі жить!
От і ви усе умійте, щось майструйте і творіть, вишивайте, грайте, шийте, а чужого — не беріть.