Про Тараса брехунця
Казка для молодших школярів про брехню

Ти ось книжку розгортаєш, тож привіт тобі! Привіт! А скажи мені, ти знаєш, що у нас казковий світ? Саме так, Земля — це казка і планета в нас — жива! Тут живуть добро і ласка, ще незвідані дива. Є повітря тут, щоб жити і щоб дихати могли, є жива вода, щоб пити, й щоб здорові всі були. На планеті нашій, діти, скрізь і всюди — все живе: ліс, травичка, луки, квіти, качечка в ставку пливе… І рослини, і тварини місце тут своє знайшли. Все тут є і для людини, щоб щасливо всі жили. Та людині треба вчитись, щоб правдиво й чесно жить. Треба добре придивитись, як, коли і що робить. Ніби все людина знає, науково довела, що, коли і як буває, звідки райдуга прийшла, звідки дощ і град береться, і куди летять хмарки… Та не раз й не два прийдеться їй задуматись, таки… Бо не все й наука може пояснити нам, як слід, незнання людину гложе… Ось такий цікавий світ. Іноді така буває у житті в нас дивина, що ніхто й не уявляє звідки і взялась вона… Тож і кажемо ми — казка! А насправді — це життя. Зрозумій ти це, будь ласка, і роби все до пуття. Щоб у світі жити гарно, є в нас правила прості: не роби комусь погано, чесним будь в своїм житті та брехнею не займайся, доброту у світ неси, щось творити намагайся, та заходь у світ краси. І хоч правил є багато, але ти їх добре знай. І тоді життя, як свято буде в тебе, пам’ятай. А сьогодні я вам, діти, розкажу про брехунця, щоб ви вміли гарно жити. Хай вас вчить розмова ця. Правда — це завжди природно, в правді честь і сила теж. Поступаєш благородно, коли правду в світ несеш. Ти тоді духовно зрілий, словом — мудрий чоловік. Добрий, чесний, світлий, смілий, коли ти до правди звик. І тоді прекрасно жити, і сумління не гризе. Якщо правду говорити, змій у душу не вповзе. А неправда губить душу, робить чорною її. Тож сказати я вам мушу — брехні гірші від змії. Бо у серце заповзають, кубляться і там живуть. А людей з шляху збивають й до погибелі ведуть. Тож уважний будь до слова, бо воно, як гострий меч. Слово, діти, не полова… Й голова злетить із плеч, коли ти неправду скажеш, понесеш брехню у світ, таїну чиюсь розкажеш… Тож не будь, як пустоцвіт. Вчися правду говорити, щоб і як там не було. Мудро вчися в світі жити, бо брехня — це люте зло.

А Тарас любив збрехати, посміятися любив, кажуть вчився жартувати, але — ні, брехнею жив. То свої погані вчинки взяв на когось переклав і не думав ні хвилинки, що біду він накликав сам на себе, бо з брехнею можна світ весь обійти, а назад вернутись з нею вже не зможеш більше ти. Брехунів не люблять люди, проганяють із життя. Що з Тарасом нашим буде, він не знає до пуття. Тож росте собі безпечно, не збрехне, то не дихне. Це погано, безперечно… Думали усі — мине… Раз людині він дорогу в протилежний бік вказав, й не замучила тривога, він сміявся і стрибав… Іншим разом він хлопчині час неправильно назвав. І сміявся по причині, що дитині день зламав…

Раз Тарас іти до школи дуже-дуже не хотів. «Ой, у мене в боці коле, що немає сил і слів!» — закричав на всі заставки, на підлогу вдома впав, ніби не дійшов до лавки, сцену він таку зіграв. Мама й тато б’ють тривогу і на поміч всіх зовуть, в Невідкладну допомогу дзвонять і уже везуть у лікарню. Він радіє, бо усіх він розіграв. Тож брехня прекрасно діє, навики Тарасик мав… А в лікарні на прийомі лікар з досвідом приймав. Всі ці витівки знайомі з дітками він добре знав. Тож обстежив, все обслухав, придивлявся неспроста… Ще й приклав до хлопця вухо: «Треба різать живота! Хитрість в ньому і не дрібна, роз’їдає вже кишки, операція потрібна, треба різати, таки…» Як почув Тарас слова ці, підібрав весь одяг свій, ніби й не лежав на лавці й до дверей побіг мерщій. «Ні, нізащо і ніколи! Ще б! Придумали таке! Краще я піду до школи, хоч життя там й нелегке…» Лікар криво посміхнувся, зрозумів відразу все і до мами повернувся: «Хлопця вже брехня несе…» Мамі дуже прикро стало, але що ж робити? Син… І вона пішла помалу, та й у неї ж він один… Вдома хлопцю дорікали, за брехню оцю гидку. Але, як завжди прощали все своєму хлопчаку…

Раз поїхали на море, на пісочку полежать. А з Тарасом — просто горе, він не хоче загорать. Плавати він добре вміє, тож весь час в воді сидить. То від холоду синіє, часом навіть весь дрижить. Якось раз Тарасу стало якось скучно без брехні, бо і моря вже замало, і батьки якісь сумні... Він почав їх розважати: то на вишку забреде, звідти пробує стрибати, то далеко десь зайде. Раз заплив він далеченько на косу натрапив враз, на коліна став легенько, до грудей води якраз! Думка, наче блискавиця, прилетіла — просто сміх: «Зараз я почну «топиться», налякаю геть усіх». І почав руками бити, скорчив мордочку сумну і кричить: « Я хочу жити! Поможіть, бо я тону». Всі рятівники помчали, всі зірвалися на біг, люди теж круги кидали, рятували, хто як міг. А коли туди добрались, зрозуміли що і як, про обман цей здогадались — надурив усіх хлопчак… Дуже всі були сердиті, як таке на ум прийшло? Хтось сказав цієї миті, що сидить у хлопцю зло. Й перестали розмовляти і дивитись в його бік. Хіба можна з ним гуляти, коли він брехати звик? А батьки його в тривозі — знову взявся за своє… Говорили вже в дорозі, що біда у ньому є…

Тож Тарас вже цього разу навіть трохи присмирів, та скорити цю заразу у собі він вже не вмів. Бо вона все підкидала щось новеньке і нове, навіть подив викликала, як без брехень він живе? Вдома в двір пішов, де діти грались просто у квача. Міг би з ними він радіти чи пограти у м’яча. Але всі про нього знали, що Тарасик — брехунець і до себе не приймали — брехням хай прийде кінець. А тоді колись, можливо, діти гратимуться з ним. Може станеться це диво… Зараз добре їм самим. Сів Тарас, не оглядався, набурмосений сидів. Десь старезний Дід узявся й біля хлопчика присів. «Ти чого сидиш сердито? Я прийшов розвеселить! Зараз сонце, зараз літо… Хочеш? Можемо летіть!» «А куди?» — спитав хлопчина. «Ну, у казку, в чудеса, там де дуже гарна днина, там, де світиться роса…». Тож Тарас не розібрався, а сказав, що полетить. Ні хвилини не вагався і кудись здійнявся вмить. Сподівався він на диво, вже й картини малював, що живе він там щасливо, та на скелю раптом впав. А вона така висока, ні росиночки ніде, не пейзаж — одна морока. Ось і Дід сюди іде. «Ви ж казали — буде казка, і засвітиться роса, буде день і ніжна ласка, сонце, небо і краса. Де ж це все? Цього немає, лише скеля й вишина. Вітер свище і гуляє, де ж те диво, дивина?»… « Хто казав? — Дід здивувався. « Я тобі не обіцяв. Сам до мене ти припхався, може навіть щось украв… Та тепер ти там, де треба, серед скель і воркунів. І над нами чорне небо — це країна Брехунів!». Хлопець мови дар утратив, як повірити він міг? Він у щось лихе потрапив… З розпачу на скелю ліг… Довго думав, дивувався, що йому тепер робить? І спуститись намагався. Треба ж далі якось жить… Всюди порожньо, тривожно, він стежиною іде. Та хіба тут жити можна, як нікого і ніде… Вже й стомився, йти не може, а стежина все біжить. Хлопця страх і думка гложе: «Що робити? Що робить?» Раптом дівчину угледів, підійшов, щоб розпитать. Перед хлопцем справжня леді, а красива — не сказать! Він про все її питає, як додому повернуть. А вона відповідає, вказує рукою путь. І Тарас уже крокує, хоч і важко, та бреде. Щось йому свербить, бракує, а шляху ж нема ніде. Знову бачить він людину, шлях додому запитав. Той подумав дві хвилини і рукою показав. Повернув Тарас тим шляхом, знову йде собі, іде. Раптом падає він махом, а нікого і ніде… Якось встав, з колін підвівся, ноги в нього аж гудуть. Дуже хлопчик розізлився, що ж вони усі верзуть? Він в біду якусь потрапив, де він? Що з ним? Що робить? Скелі, наче чорні лапи… Може то Тарасик спить? Але ні, не спить дитина і тривога серце ссе. Знову йде якась людина й за спиною міх несе. Підійшов Тарас, питає (хоч і віри вже не йме) чи дороги він не знає… «Йди туди, де вітер дме». Але ж вітру тут немає, як, куди тепер іти? Чоловік той щось збирає, може щось допомогти? І Тарас підходить ближче: «Що збираєте ви тут?» Чоловік пригнувся нижче: «Брехні тут мої ростуть. Я тепер їх в міх збираю, що колись порозкидав. Ось таку мороку маю, ну, а ти тут що шукав?» Стенув хлопець наш плечима, що шукати міг Тарас? Трохи поморгав очима… «Можна запитати вас? Вибачте, що вас морочу, вже мені додому час, дуже я додому хочу…» І розплакався Тарас. Чоловік йому гукає: «Йди за мною, не спиняйсь. Я важку роботу маю, тож іди та прислухайсь, бо не можу я спинятись, тож за мною вслід іди, вчись до всього придивлятись, тут багато є біди. Бо і я колись з брехнею у дитинстві подружив, розкидався всюди нею от і кару заслужив. Захотів порядним стати, а неправда бур’яном починає проростати, що не вижати й серпом… Але я не припиняю, а щоб брехень не було, все з корінням вириваю, щоб зело не проросло. Та у цей мішок складаю і ношу все на спині, часом сили вже не маю, дуже важко це мені. Але й скинути не можу зі спини важезний міх, брехні все нові знаходжу, що кидав колись для втіх… Як поставлю й зупинюся, все це вилетить з мішка. Ну, а я цього боюся, бо робота то важка. Може й ти сюди потрапив через злий свій язичок? Що попало, мабуть, ляпав, накидав всім колючок? Звідси вже доріг немає, всі відрізані шляхи. Брехні кожен сам збирає і пакує в міх гріхи. Ну, звичайно, хто бажає, вибратись у власний світ. Хто ж таких бажань не має, тут живе по кілька літ… Та й додому не вертає, вороття немає, ні. Просто світ він свій шукає тут у лісі, у брехні. А лісів тут є багато, підсівають їх щодня. У лісів тих гострі лапи, проростає так брехня. Там, за скелями-горами, мабуть ліс і твій росте, бо брехав ти вже роками, й не задумувавсь про те, що колись захочеш стати чесним, мудро в світі жить. Доведеться виривати те, що встиг вже проростить.»

От тепер Тарас злякався, бо насправді так і є. Не обманювати клявся й знову брався за своє… І потрапив в цю країну, всі такі тут, як і він. Всі обманюють дитину, ще й схиляються в поклін… Що ж робити? Як тут бути? У Тараса повний шок… Де хлопчині роздобути для брехні отой мішок? Зрозумів це чолов’яга, що мішок з брехнею ніс, і сказав: «Ну, що ж, бідняга, тут у кожного свій ліс. Я свій вирвав до останку, ось бур’янчик підберу і вже завтра на світанку віднесу його в нору, де мішки ці забирають, зважують і чек дають, та й додому відправляють в добрий час і в довгу путь… Тож ходи тепер зі мною, знайдемо і твій ще ліс». Тож стежиною вузькою кожен власну думку ніс. Чоловік ішов з журбою, бо недобре в світі жив, стільки років зі своєю головою не дружив… Хлопець теж весь час боявся, бо який він ліс зростив? Уявити намагався, бо ще мало в світі жив… Довго йшли, не присідали, сили майже не було, все навколо розглядали, де той ліс? І де те зло? Аж, нарешті, бачать — люди щось прополюють і рвуть, а ліси такі повсюди, що до неба дістають… Не ліси, а просто хащі — ні проїхать, ні пройти… Вже й не вирвати нізащо й лісорубам не змогти… І такий той ліс страшнючий, непролазний і в’юнкий, зігнутий увесь, колючий і сумний та мовчазний. В ньому люди бродять часом, але тільки де-не-де. Страх кругом сумний, гнітючий, та й стежок нема ніде. Чоловік пішов тихенько в інший бік, де молодняк, а до нього далеченько і Тарасу сумно так. Десь там є і ліс Хлопчини, що брехнею він зростив. От з цієї він причини плакав, мало вже не вив… Тяжко, важко, сил немає, день до вечора іде, Чоловік все підганяє: «Скоро вітер нас знайде! Він покаже нам стежину і у ліс твій приведе, скаже правду він єдиний, він один не підведе…» Вже темніє, вечоріє, не видать стежок-доріг, тіло змучилось, німіє і Тарас би вже приліг… «Не спиняйсь, не можна спати, бо не встанеш більше ти, треба завжди все кінчати, що почав, і далі йти. Бо зупиниш крок, дитино, швидше ліс почне рости й підніматися невпинно, а вітрець пропустиш ти… Тож іди і не спиняйся, через силу, але йди, мудрим бути намагайся. Що задумав — доведи!» Кидає Тараса втома то у холод, то у жар. От би був він зараз вдома… Та не вдома він, на жаль. В нього заболіли вуха, в роті весь розпух язик… І чого батьків не слухав? І чого до брехень звик? Так додому закортіло, що він йтиме всім на зло. Раптом щось зашелестіло, що то бути там могло? Та спинятися не можна, треба йти без зайвих слів… Думка виникла тривожна — звір чи Вітер пролетів? Щось тихенько зашептало, захитався бур’янець, навіть дихать легше стало. Ось, нарешті, Вітерець! Чоловік аж усміхнувся: «О! Нарешті! Час настав!» — До Тараса доторкнувся: «Вітерець нас наздогнав! Він казав, я пам’ятаю ту повчальну й добру мить, що як брехні позбираю, від до мене прилетить. Тож спинятися негоже, ноги в кров, та треба йти. Вітерець знайти нас зможе… Відпочинем я і ти.» Вітерець не забарився, хоч далеко дуже жив, всіх шукав, хто заблудився, Вітер з Правдою дружив… Тож усіх хотів навчити чи великі, чи малі чесно й мудро, добре жити, без брехні на цій землі. Й проявився перед ними, сильний, наче ураган. А за мірками земними — престарезний дідуган. Але добрі сині очі променилися теплом. Хоч було це серед ночі — посвітліло все кругом! Вітер їх підняв руками і до себе посадив. Пахнув травами й квітками, бо між них літав, ходив… І сказав: «У світі треба жити чесно, без брехні, треба з Правдою дружити і про честь писать пісні. Завтра я тебе раненько віднесу сам до нори. А тобі мішок маленький дам для брехень. На, бери! На твоїй ділянці, друже, брехні ще не розрослись, тож як ти хлопчина дужий — вирвеш, виполеш колись… Зараз нам потрібно спати, а як сонечко зійде, ти підеш брехню збирати, Чоловік додому йде. Все залежить лиш від тебе, коли твій додому шлях. Просто потрудитись треба й будеш вільним, наче птах!»

Вранці, тільки зазорилось, встав Тарас, мішок узяв, стати мудрим захотілось. Він в дорогу почвалав. Потрудитися прийдеться, але всім він доведе, що він має силу волі, до кінця свій шлях пройде. Має хлопець силу волі, мудрість, честь і доброту. Не бур’ян же він у полі, любить Правду він просту! Бо вона, як сонце сяє, шлях освітлює усім. Ніччю зірочкою сяє і дорослим, і малим. Тож Тарас щосил старався, вирвав те страшне зело і нести його зібрався, щоб віддати у дупло. Все зібрав по третій днині, хоч і руки в мозолях. Легко стало так дитині і його покинув страх. Чек дали, немов картину, що не описать пером і відправили дитину вже прямісінько додом. Вдома ж як його стрічали, бо чекали вже давно. Обнімали, цілували, просто все, як у кіно. Подорожника приклали, де відкриті мозолі, пирогами пригощали і поклали спать в теплі.

Закінчилась добре казка. Всі здорові і живі і тепер добро і ласка у Тараса в голові. Тільки правду він говорить, честь у серденьку несе і добро у світі творить. Гарно закінчилось все.

Ну, хто прочитав цю казку, теж із правдою дружіть та несіть добро і ласку, чесним словом дорожіть.