Як весна теплом війнула,
Доторкнулася снігів,
Теплим вітерцем війнула,
Річка вийшла з берегів.
Скрізь земля запарувала,
Все прокинулось від сну
І раденько зустрічало
Зачаровану весну.
Весняна навкруг обнова,
Для роботи час настав.
Бачить Дід — земля готова.
То ж Дідусь город скопав.
Вийшла Баба помагати,
Засівати буряки,
Груші, яблуні саджати,
Висівати огірки.
Дід зробив усе, як треба,
Добривами все струсив,
Грядку ж прямо серед неба
Дід для ріпки залишив.
Внучка теж допомагала —
Квіти висіяла в ряд
І деревця підливала,
Та й робила все підряд.
А от сіять диво-ріпку
Дід нікому не давав.
Сам розгріб для ріпки нірку
І зерня туди поклав.
Кожен день з зорі до ночі
За ростком спостерігав.
І сапав, полов охоче,
Ріпку щедро поливав.
Проганяв кота із грядки,
Щоб на грядці не лежав,
Псу дісталося порядком,
Як на ріпку він гарчав.
Мишка теж не мала права
І до грядки підійти.
Ріпка виросла на славу —
Ні обнять, ні обійти!
Всі трудились ціле літо,
Квітли грядки і сади,
Все вкривалось буйним цвітом,
А тепер кругом — плоди!
Бо вже осінь в нашім краї,
Вже осінняя пора.
Скрізь хороші урожаї,
Але ріпка — як гора!
Час прийшов плоди збирати:
Моркву, біб та огірки.
Вже й картоплю час копати
І червоні буряки.
Осінь — це пора гаряча,
Скрізь робота аж кипить.
В українців — добра вдача!
Впорались з усім умить!
Все навкруг впорядкували,
У комори завезли.
Дещо законсервували
Й до порядку привели.
Тільки ріпка залишилась
Під промінням достигать.
Та й її пора скінчилась —
Треба ріпку витягать.
В понеділок на світанку,
Попоївши так, як слід,
Дід вдягнувся в вишиванку
І побрів до ріпки Дід.
Тягне-тягне, а не сила!
В Діда спина аж болить.
Ну, а ріпка, як сиділа,
Так на грядці і сидить.
— Ну-но, ріпко, піддавайся,
Із землі скоріш іди!
Витягайся, виривайся!
Мила ріпко, не сиди!
Ну, а ріпка, мов не чує.
В Діда тіло все болить.
Ріпка Діда ігнорує,
Як сиділа, так сидить.
Дід на поміч Бабу кличе:
— Ну-но, Бабо, поможи!
— Зараз-зараз, чоловіче,
Внучко, теж сюди біжи!
Ухопився Дід руками,
Тягне ріпку із землі,
Запирається ногами,
Але сили ще малі.
Баба Діда обхопила,
Ллється з лоба в Баби піт.
Тягнуть — витягнуть несила,
Ріпка у землі сидить.
Кличе баба внучку Мілу:
— Гей, онучко, підбіжи!
Учепись і ти щосили,
Вирвать ріпку поможи!
Знову тягнуть, знов несила!
Ой, тяжка настала мить.
Ну, а ріпка, як сиділа,
Так на грядці і сидить.
Тут придумала онучка,
Як зарадити біді.
Є ще ж пес, собачка Жучка,
Хай також біжить сюди!
— Песику, наш милий друже,
Теж до нас мерщій біжи!
Впоратись сім’я нездужа,
То хоч ти допоможи!
Дід, Бабуся і онучка
Тягнуть ріпку цілий день.
Помагає песик Жучка,
А вона сидить, як пень.
Песик Жучка розгнівився
І сердито загарчав,
Щоб на сонці кіт не грівся
А родині помагав.
Хоч не хоче кіт робити,
Але теж до всіх біжить.
Їсти ж треба заслужити,
Але ріпка — все сидить
І не хоче піддаватись,
Ані з місця, ані руш!
І не хоче вириватись,
Хоч працює стільки душ!
Дід і Баба, внучка й Жучка,
Кіт заперся, аж тремтить.
Ну, а ріпка — та ще штучка!
Як сиділа, так сидить.
Всі до вечора трудились,
Зранку й цілий божий день…
Змучилися, потомились,
Ну, а ріпка, наче пень.
Поруч мишка пробігала
І проворна, і смішна…
Та й Дідусеві сказала,
Що не сердиться вона.
Та якби Дідусь на грядку
Мишку деколи пускав,
То було б усе в порядку
І ніхто б так не страждав:
— Бо відгризла б часом трішки
Я від ріпки корінець.
То була б і менша ріпка
Й праці був би вже кінець.
— Ну, то й зараз, люба мишко,
Мимо гордо не біжи.
Поможи, будь ласка трішки,
Другом будь, допоможи!
— Добре, вже допомагаю!
Ну, шикуйтеся в рядок!
Поки я ще силу маю,
Зробимо до ріпки крок.
Всі заперлися дружненько
І великі, і малі,
Ріпку нашу чималенько
Разом витягнем з землі!
Дружно — раз, і два, і три!
Всі взялися кріпко!
І корінням догори
Вирвалася ріпка!
Так ото в осінню днину
Труд, робота є для всіх.
Дружно візьметься родина,
Зробить все і лине сміх.
То ж і ви усі трудіться,
В дружбі й злагоді ростіть.
Не лінуйтесь, не лініться,
Спільно, разом все робіть!
От і казочці кінець,
А хто слухав — молодець!