Як Петрусь кудись літав
Казка про читання
Кажуть люди недарма, що навчання — сонце! Вчення — світ, невчення — тьма у твоє віконце. Тому вже з маленьких літ, діток вчать читати, щоб розумними йшли в світ, вміли рахувати, раду дати щоб могли, знали що робити та щоб мудрими росли і уміли жити. Тож читати і писать треба довго вчити, не лише вершки хапать, що тут говорити… Знань ніхто ще не спіймав й мудрим не вродився, тільки хто трудивсь, читав, мудрості навчився. Тож «не вмію» не кажи, а кажи — «навчуся». І книжками дорожи, та за ум берися!
І Петрусь про все це знав, бо ходив до школи, та до знань не припадав, не старавсь ніколи. Та й не лежень хлопчик, ні, як вам це сказати… Не сидів весь день в вікні, вмів він працювати. І матусі помогти, дрова порубати, вмів коня сам запрягти, речі поскладати. Двір підмести це, як сміх! Грядку вмів сполоти… А до книжки, як на гріх, він не мав охоти… Всі читають, Петрик — ні, пальчиком не водить. І думки його сумні, де він з ними бродить? Вчителька і так, і сяк: «Петре, схаменися! Все ж у тебе гарно як! Лиш за ум берися! Книжка вчить, як в світі жить, мудрим будь, дитино! Час спливає і біжить, він летить невпинно…» А в Петруся від книжок на зубах оскома. В голові його стіжок, стежечка знайома, кошеня маленьке «Няв» і собачка «Роза». Оченята він підняв, а в очицях — сльози… Що робити з Петрусем, як до книг привчити? Говорили й з дідусем, щоб навчив, як жити. І татусь з ним говорив, мама як просила, а Петрусь аж голосив, слухати несила… Ну, не може він ніяк тих книжок читати, та й пішов тихенько так в ліс гриби збирати. Він не раз уже ходив сам і з дітлахами, й дозволу він не просив в тата і у мами. Він ніколи не блудив, тож чого й питати? Сто разів уже ходив в ліс, що поруч хати. От іде собі та йде, сонце припікає, то грибочка десь знайде, то пісень співає. Але думка все гризе, не дає спочити, бо і менший брат верзе: «без книжок — не жити»… Лесь до школи ще не йде, та книжки читає, щось цікавеньке знайде, всім розповідає. А Петрусь і без книжок чималенько знає: з телевізора, з чуток, інтернет вмикає… Інформація струмком всюди витікає, тож події всі кругом Петрик легко знає. Але ж ні, повсюди вчать — з книжкою дружити, щоб усе на світі знать, жити й не тужити. Може б він уже й почав ті книжки читати, та як тільки в руки брав, так і тягне спати. В сон клонило Петруся, ніби гостре жало, тож охота зразу вся якось пропадала…
Тож Петро гриби збирав, небо голубіло, геть думки від себе гнав, щоб і не свербіло… Ну, не буде він поет, він і не бажає… Не читатиме газет… Хто там їх читає? Тож і думку відігнав, в лісі щастя й диво! Хтось немов на флейті грав, хтось співав красиво. А Петрусь гриби збирав, не зважав на втому, повний кошик наскладав і збиравсь додому. Ох, якби Петрусик знав, що з ним приключиться, то б давно книжки читав і любив учиться… Але знати він не міг, що його чекає, то додому майже біг… Хто майбутнє знає? Але раптом дивне щось ніби просвистіло, щось зелене потяглось і залопотіло… Мовби то туман розливсь, щось зеленкувате, здійнялось до неба, ввись все дивакувате… Петрик крок лише ступив і здалось дитині, що Петрусь уже поплив, наче на хмарині. От пливе він чи летить, розібрать не може, щастям сповнився умить, все на казку схоже. А довкіл така краса, все пливе-літає і зелена скрізь роса виграє і сяє. Це не ліс, де був Петрусь, а живі будинки, та без чіткості чомусь, мов якісь хмаринки. Люди теж якісь смішні, щось собі читають, і вони не ходять, ні, а усі літають. Кожен стоячи летить, хоч і крил не має. То увись здійметься вмить, то тихцем сідає. А Петрусь й собі летить легко, гарно й тихо. Як же тут приємно жить, та відчув він лихо. Бо у лісі був ще мить, лісу вже немає. Він вщипнув себе — не спить, навіть не дрімає… Тільки-но додому йшов, ніс гриби в корзині і в туман якийсь зайшов, рівно по хвилині… І тепер він вже ось тут, це неначе казка і вітри його несуть… «Зупиніть, будь ласка!» Що ж це робиться і як він тут опинився? Он летить якийсь дивак, хлопець спохватився. Тож спитати захотів, де це він блукає, до людини підлетів, й чемно так питає… Запитав що, де і як, що то за країна? Та зробилось страшно так, зблідла аж дитина… Слів своїх він не почув, що ж то все це значить? І рукою він махнув, та ніхто не бачить. Як спілкуються вони? Та Петро не знає. А повсюди дивини, серце — не вміщає! Тож Петро і так, і сяк хоче знак подати. Як звернутися, ну як? Як про все спитати? Доторкнутися хотів, щоб спинить для діла, з переляку аж спітнів, всі ж вони без тіла… Голограми лиш одні, світлові ефекти, а людей немає, ні… Ось такі букети… Він тепер злякався аж, а усе літає! Зрозумів, що це — міраж, десь таке буває… Ну, а де, Петро не знав, не любив читати, а погано, бо тоді міг би розгадати…
А Петро чого летить? Він же ще ж людина! Так подумав лише мить і поплив-полинув… Далі все Петрусь летить, стати сил не має. Та якось побачив вмить, щось далеко сяє. Він політ свій скерував, підлітає ближче і у сяйво те попав, опустився нижче. Чисте Світло перед ним — здогадався зразу, хоч не бачив перед тим він його ні разу. Чисте Світло те було схоже до людини, та добро від нього йшло, гріло щохвилини. І звернулось до Петра, хоч і слів не чути: «Що? Вертатися пора? Тут не хочеш бути?» Ну, звичайно, хто б казав, хоче він додому, в ліс, що пісеньку співав, це й коту відомо… Тож проситися почав, дивлячись у вічі, бо надію все ж плекав і не раз, не двічі… Дякує за все Петро, за тепло і ласку, за політ — легке крило, і за гарну казку. І за цей чарівний сон, що його гойдає. Хоче в хату, де з вікон мама виглядає… В душу глянуло воно й чемно проказало: «Я скажу тобі одно, що бажання мало. В інший вимір ти попав, мав якусь причину, тож відкривсь новий портал й засмоктав хлопчину. Це не казка і не сон, світ наш паралельний, а на все в нас свій фасон, хоч і не смертельний. Тож до мене ти підсядь, обсудити варто, обговоримо це в лад, стан твій геть — не жарти. Вся причина у тобі — ти не хочеш вчитись, мама й тато у журбі, й є чого журитись. Неучем ти вже ростеш, далі гірше буде. Завжди задніх ти пасеш аж сміються люди. А в тобі таланти є, ти їх вже втрачаєш, хист фонтаном з тебе б’є, ти ж — не помічаєш. А таких людей, як ти, треба в світ науки. Тож подумай, як рости, бери волю в руки… Повернути я тебе можу й за хвилину, там, де небо голубе, там, де ждуть дитину. Але вже не Петрусем, пташкою можливо або курячим яйцем, навіть це вже — диво… Ще собачкою якось можна повернути, бо в порталі дивне щось, просто не збагнути. Там поломка відбулась, де? Ніхто не знає, не пройти нікому — зась! І таке буває…» Тож Петро ледь не зімлів… Він яйце чи пташка? Він такого не хотів, Петрик наш, бідняжка… Тут Петрусь увесь осів, він собака буде? Щоб на повний місяць вив біля хатки-буди? Ні, такого він не ждав навіть в сні страшному. Він же добре серце мав, в світі жив людському… Ну, учитись не хотів, не хотів читати… Що такого він зробив, щоб не випускати? Що ж у тім порталі є, що не пропускає? Світло щось веде своє, а Петро ридає…
Тут прискорились усі, щось робити стали, засвітилися в росі і кудись пропали. Чисте Світло розлилось теж кудись поділось, а в душі Петровій щось наче заструмилось. Петрик вчасно зрозумів, що у нім причина, він робити ж все умів, мудрував хлопчина. Силу він в собі знайде, ще й ученим стане і усім він доведе, що живе не марне. Довго, мабуть, так було, хлопець хвилювався, та жило у нім тепло, Петрик не здавався. Силу всю свою зібрав, волю взяв у руки, сам собі пообіцяв, що піде в науку... Тож як Світло припливло, хлопчик став просити, що до нього вже дійшло, як він має жити. Світло хлопця обняло (добре серце мало) віддало йому тепло і поцілувало. Люди їхні чарівні геть усе зробили, щоб портали ці чудні хлопця пропустили. Бо повірили усі в його чесне слово і сяйнули знов в росі — все тепер готово! Чисте Світло привело у велику залу, це, сказало, і було входом до порталу. А Петрусь аж засіяв, Світло усміхалось. Дуже дякувати став за усе, що сталось. Світло хлопця обняло й знов поцілувало, віддало йому тепло і в долоньку вклало теплу зірочку ясну, дуже гарну й милу, що відводила від сну і давала силу, як за книжку він сідав, щоб ученим стати. І відтоді зміг читать дуже вже багато. Тож Петро в портал зайшов, вийшов по хвилині, а татусь його знайшов на вузькій стежині. Бо шукали вже три дні, всі стежки сходили. І були усі сумні, а тепер зраділи. А Петрусь чи все забув, чи не признавався, ніби ж там хвилину був й дуже дивувався. Та відтоді в Петруся в голові — наука. У книжках хатина вся, бо знання — не мука, а казкова дивина, просто Чисте Світло. Голова в Петра ясна, в серці все розквітло.
Там якраз і я була, все занотувала, і до всіх це донесла — казка не пропала. Бо повинні знати всі, що знання — це світло. Щоб жили всі у красі і душа розквітла.
