Кажуть всі — весна панує на полях і у лісах.
Все літає і квітує, все у запахах й піснях…
У природі звуки, квіти, наче казка, дивосвіт!
Як на місці тут всидіти? Хочеться піти у світ!
Роздивитись все це диво і відчути квітів дух.
Мріяв Коля наш сміливо… Та побачити цей рух,
Пісню пташечки почути, килим ніжних квіточок,
За метеликом гайнути, роздивитись пташечок…
І Марійка теж хотіла в казку втрапити колись.
Теж про весну сокорила: «Ти, Миколко, не журись!
Ми з тобою вдвох підемо десь у поле чи в лісок,
Може там весну знайдемо і побачимо пташок»…
Дуже в казку захотіли, у природу, на лужок.
Тож подумали й рішили та й зробили перший крок.
Узялись за руки діти і пішли у далечінь,
Ну, а сонце ясно світить, в небі чиста голубінь…
Ось скінчилися будови, це і місту вже кінець.
Краєвид який чудовий! Ну добрались на кінець!
Тут стежинка, наче змійка, поле, що немає меж!
Йде усміхнена Марійка і Миколка радий теж.
Як же зараз дітям гарно, перед ними — край чудес!
Тож ішли вони немарно, хоч і довгий був процес.
Перед ними диво-квіти, а який приємний дух!
І до них помчали діти — всюди звуки, радість, рух!
Он метелики чарівні і джмелі товсті гудуть.
Ще якісь комашки дивні по стежиночці бредуть.
Пташка вгору підлітає, жабки плигають в ставок,
Хто ж це гарно так співає? Діти йдуть за кроком крок.
Все їх радує, дивує і захоплює умить.
Гарно ж як усе квітує, як могли без цього жить?
Квіти різнокольорові, став під сонечком блищить,
А які пісні чудові — чарівна, казкова мить!
Хтось іде до них здалека, величезний диво-птах.
«Це лелека! Це лелека! Бачили його в казках!»
А лелека не боїться, підійшов до них і став.
Дзьоб червоний аж іскриться, заіскрився навіть став.
Ростом він такий, як діти, дзьоба догори підняв
І почав щось клекотіти, справді, дітям щось сказав.
Діти наче остовпіли — птах до них заговорив!
І нарешті зрозуміли, що сказати він хотів.
Він сказав, щоб не ходили діти до грузьких боліт,
Бо вони якраз хотіли далі рушити у світ.
Там росли жовтенькі квіти — ціле море, ніби рай!
А за ними, бачать діти, зеленів казковий гай.
Став лелека походжати, але більш не говорив,
Став дітей випроводжати від болота вже без слів.
Ті слухняно повернули, на стежинку, на горбок
І тепер лише збагнули, що отримали урок,
Бо вони ще й заблукали — всюди поле і блакить…
Як вернутися не знали й засмутилися умить.
Тож присіли на горбочку… Де та радість, де той сміх…
Та на обрії, в куточку, бачать, хтось іде до них.
Хто то йде не знали діти, дужче втислись у горбок
Плакати їм чи радіти? І який у тому толк?
І хоч трохи потремтіли, бо ж таки великий страх,
Та тихесенько сиділи, думали, що знову птах…
Та нараз все зазвучало, пісня щира полилась,
Все співало, вигравало і веселка зайнялась.
Перед ними пані сяє і до них зробила крок,
Сукня до землі спадає і на голові вінок.
Плаття вишите квітками і навколо неї цвіт,
Небо всіяне пташками, справжнє диво на весь світ!
Діти знов оторопіли, бо здивовані без меж!
Але дуже їй зраділи і вона зраділа теж.
І до них заговорила, підійшла сама до них,
Біди всі відсторонила і полинув в небо сміх.
«Ти весна?» - спитали діти. «Це не чари і не сон!»
Й почали усі радіти — весна й діти в унісон!
А весна їх обнімає, притискає до грудей
І цілує, й пригортає, мов ріднесеньких дітей.
Як усі спокійні стали, дуже гарно стало їм,
То весна слова сказала, що потрібно знати всім:
«Мандрувати — це чудово й пізнавати білий світ,
Але ще обов’язково знати мудрість з юних літ.
Відкривайте світ крилато, вдаль окрилено летіть!
Якщо поруч мама й тато в мандри радісно ідіть.
А як поруч їх немає, не рушайте самі в путь,
Бо в житті усе буває й небезпеки завжди ждуть».
Ще раз це наголосила, щоб засвоїли урок,
А тоді їх відпустила у чарівний дитсадок.