Один день спілкування з мудрою людиною

А добрі і щирі люди трапляються досить часто. Тільки сам не лінуйся йти до них. Вони не завжди яскраві, не такі, що кидаються у вічі, але теплом свого щирого серця приваблюють до себе усіх навколишніх. Частіше за все вони скромні та непримітні на перший погляд, але красою свого ніжного серця чарують навколишній світ. І він стає світлішим, яскравим і надійним. Від цих людей світ розквітає чарівними квітами і дарує тепло, радість, сонце. Придивіться навколо. Це від їх доброти стає навколо світліше; від їхньої ласки розкриваються душі , мов диво-квіти на світанку; це від їх тепла звучать навколо світлі і казкові мелодії. Це їхні руки вміють ніжно притиснути дитину до своїх грудей і вділити їй частинку свого тепла; це їх мудрість дає іншим крила для польоту, а їхня доброта розтоплює кригу у занімілому серці. Як же важливо на своєму життєвому путі зустріти таку людину і не загубити, не розійтись на роздоріжжі, розгледіти в ній ту чарівну Фею, яку посилає тобі Господь хоч раз у житті.

Ці добрі Феї не вимагають нічого взамін на свою щедрість, вони просто безкорисливо дарують іншим (особливо дітям) ласку, любов, мудрість, свою майстерність, щирість, прагнуть навчити всього, що вміють самі, допомогти, захистити від злого світу, закрити руками, мов крильми, притулити до свого серця дитину, щоб її шляхи були світлими і чистими, щоб життя склалося якнайкраще. Адже дитя таке незахищене у цьому світі, таке тендітне і ніжне, мов маленький пагінець. То ж хай будуть здорові і сильні ці чарівні люди, хай їхні долі будуть щасливими, бо вони роблять велику роботу, добру справу — несуть у світ яскравий промінь доброти і тепла. А без цього світ почорнів би, втратив би яскраві кольори, став би невиразним, сірим і непривітним.

На велике щастя я часто зустрічаю таких людей у житті. Вони випромінюють ніжне світло і зігрівають усіх навколо словом доброти, теплом, ласкою та особливим станом душі. Це світлі і сонячні люди. І від їхнього душевного сонця розвидняється людський світ.

Ось і сьогодні доля звела мене з чарівною жінкою — привітною, усміхненою, щирою, людяною жінкою, матір’ю двох дорослих доньок, які успішно навчаються, наполегливо йдуть до своєї мрії, уміють в житті долати труднощі. З самого дитинства їх любовно навчала мати премудростям життя, привчала до роботи, вчила бачити красу цього світу і передавати її в малюнку, вишивці, плетінні. Бо ж навколо них, і справді, завжди була така краса, таке буйство природи, стільки барв, квітів, форм і звуків, що не бачити цього і не захоплюватись цим просто неможливо. От пані і низала все життя кольорові хрестики на біле полотно, щоб відтворити красу рідного краю, бо саме так вона висловлює свою любов до України, до природи, передаючи той стан душі, який її не покидає і до сьогодні. У неї поважна і складна робота, яку вона дуже любить і виконує з насолодою, бо це її покликання. А ще є захоплення — вишивання, і це стан душі. А ще є народна пісня — невичерпне джерело натхнення. А ще є велика любов до людей, турбота про долю усіх дітей світу. І хоч вона не може прихистити їх усіх, то хоч одну дитину взяти під своє крило вона може, щоб розкрити їй красу і велич цього світу, навчити мудрості, передати майстерність, подарувати одвічну материнську любов хоч ще одній дитині, щоб стало в світі більше доброти, тепла, щирості. От і простягла сьогодні ця лагідна і добра Фея руку допомоги ще одній дитині — сироті, запропонувала їй свою турботу. Бо дуже вже хочеться жінці розкрити в дівчинці красу душі, адже є вона в дитині, хочеться жінці передати свою майстерність, викликати інтерес, щоб у житті дівчинки стало більше світла, любові, тепла.

Ніхто не знає чи прийме цей знак долі дитина, але дуже хочеться вірити, що розпізнає Русланка свою добру Фею і піде за нею по життю. Так би хотілося, щоб доля дівчинка стала світлою і доброю, щоб душа її світилася добром, а очі сяяли усмішкою. Так би хотілося... Та ніхто не може знати, як усе складеться. Але дуже хочеться вірити у добрий знак.

А я собі думаю, як добре, що є у нас такі мудрі люди, які прагнуть робити добро для людей. От якби кожен прихистив ще хоч одну дитинку, став піклуватись про її душу, то у світі стало менше сліз, тривог, нещасних доль. Чи не так? То ж подумаймо, люди, про наше майбутнє сьогодні. Колись в Україні люди браталися і братчики ніколи не лишали в біді дітей своїх побратимів, то вважалося великим гріхом, а виховували, як рідних, і ставили на ноги. А сьогодні?... Рідні батьки кидають власних дітей напризволяще... А самі йдуть хибними шляхами розпусти, пиятики, розгулу в невідомість, у прірву, звідки нема вороття. А як же ваші малі діти? Що робити їм, одним у цьому великому і невідомому світі?

Куди ж ми дійдемо, люди?