Зима, таки, казковою буває,
Як все довкола снігом замело,
А вітер між гіллячками шугає,
І видуває звідусіль тепло,
Та все одно зима усіх вражає,
Бо дуже біла й просто чарівна!
Всіх до ялинки в лісі закликає,
І хоче щось розповісти вона.
А всюди снігу ось понамітало,
Для зайчика й стежиночки нема.
Всю ніч мело, лиш вранці перестало.
Така ото красунечка зима.
Ми все-таки дістались до ялинки,
Розвісили морквинки на гілля.
Відчує зайчик моркву за хвилинку
І прибіжить поїсти звіддаля.

А надворі біленько і пухнасто,
Летів сніжок вночі і все накрив.
Повсюди гарно, чисто і сріблясто.
Ну просто казка і багато див.
А ранок світлий, всюди тихо-тихо,
Сніжок шарами на гілках лежить.
Ну, просто несказанна ніжна втіха,
І вітерець принишк собі, мовчить.
Зимова казка, чарівна картина.
Та й тепло досить, морозець легкий.
Нехай у пам’яті залишиться світлина —
Зимовий ранок, тихий, чарівний.

Ще з ранку в нас сніжок іде
І вітер добре завіває.
Зима у казку нас веде,
Все білим снігом засипає.
Ще лише стежку промела,
А вже лопату треба брати.
Бо стільки снігу намела,
Що вже не просто відкидати.
А сніг летить собі з небес
І засипає всі стежини.
Багато дива та чудес
Зима приносить для людини.

Я зимонька-зима, я чарівна,
Бо вмію все довкіл заворожити.
І стане у довкіллі дивина,
А без зими, ну як було б вам жити?
Морозу й снігу б зовсім не було,
Іскринками б ніщо не вигравало!
І простирадло біле б не лягло,
У світі б все-усе засумувало.
А я сніжинки білі привела
І ними біло-біло землю вкрила!
Ялинки білосніжно одягла
Й подарувала білі-білі крила!

Зима біленька, просто чарівниця,
Неначе казка світла й чарівна.
Двір у заметах, у снігу криниця,
Все дивовижне… Глянеш із вікна…
Летить сніжок легенько і красиво,
Так гарно всюди, тиша навкруги.
В саду моєму надзвичайне диво,
Куди не глянеш — все сніги, сніги…
Повсюди спокій, надзвичайна тиша,
Нечутно сніг спускають небеса.
Зима свою картину снігом пише,
А в ній зимове диво і краса.

Зима також по-своєму красива —
Біленький сніг на гілочках лежить,
То від туману вся буває сива,
То сніг легенький із небес летить.
А то мороз скує усю водичку,
І по воді тепер можливо йти.
Бо стала мов дорога наша річка,
Ставки перетворились на катки.
Спускатись можна на санчатах з гірки,
На ковзанах кататись по льоду.
Сніговиків ліпити аж до зірки
І сніжками кидатись на ходу…
А у довкіллі теж краса та й годі,
Бо всюди біло, всюди чистота…
І спокій, тиша нині у погоді,
І біла, ніжна, свіжа красота!

Викотилось сонечко в сині небеса
І сказало сонечко: «Ах, яка краса!
Білий сніг проміниться, щиро виграє,
Самоцвітів скільки тут й ніжних перлів є!»
А й насправді гарно так, справжні чудеса!
Сніг блищить під сонечком, сині небеса!
Річка льодом скована, у снігу поля,
Просто зачудована вся моя земля!
Ще й мороз пощипує всіх за вуха й ніс,
Він на вікна квіточки льодяні приніс.
Сніг іскриться радісно, все довкіл блищить…
Цю зимову казочку хочеться любить!

Спинись на хвилинку, поглянь, як красиво!
Це іній пухнастий — справжнісіньке диво.
Кущі і дерева стоять волохаті,
А іскорки срібні і червонуваті
Під сонцем виблискують, мов діаманти...
Які ж у природи казкові таланти!
Ну, вчора повсюди все чорне стояло,
А нині ось сріблом іскристим заграло.
Краса неповторна вражає, дивує
І світлою казкою серце чарує.

Мороз пекельний, дуже злючий,
Дошкульний, колький і скрипучий.
Смалкий, пекучий та добрячий,
Дзвінкий, збадьорливий, чортячий.
Цупкий, пронизливий, тріскучий,
Козацький, крижаний, рипучий.
Водохресний, чіпкий, крутий,
Кусючий, лютий та лихий.
Так можна про мороз сказати,
Лиш більше слів потрібно знати!

Віхола і хуртовина, та хурделиця мете.
Вже заметена хатина, кучугура ж все росте!
Сніговійниця, хуртеча, снігосіч і хуговій,
Хугавиця, наче втеча, тож у поле йти не смій!
Снігокрутниця і хвища, заметіль і снігограй…
Сніг мете і вітер свище, не виходь, а постривай!
Завірюха і сипучка, сніговійниця взялась…
Задуявка, дуявиця, сніговерть… Тож вийти — зась!
Завірюшище, завія, кушпела і снігограй.
Так курбелить, грає й віє — відгрібати лиш встигай!
Сніговерть і завірюха, курбельоха сніг несе…
Ще й мороз хапа за вуха, замело вже геть усе!
Так хурделю у народі всі по-різному зовуть.
Бо ж буває все в природі, та одна в словах тих суть.

От мороз хапа за вуха,
Сніг і вітер — ЗАВІРЮХА!
Свище вітер без упину,
Це ж негода — ХУРТОВИНА!
Намітає сніг все вище,
От ХУРДЕЛИЦЯ як СВИЩЕ!
ХУГА, ЮГА, ХУГАВИЦЯ,
Замітає все СНІЖНИЦЯ!
От ХУРТЕЧА, от як віє,
ЗАМЕТІЛЬ мете, ЗАВІЯ!
А взялась вона звідкіль
ВІХОЛА ця, ЗАМЕТІЛЬ?
Це зима, та й що казати?
Треба двері ЗАЧИНЯТИ,
Щоб не намела багато
Снігу ВІХОЛА у ХАТУ.

Зима, замети, заметілі, заснули зорі задубілі.
Завії злісні звідусіль! Затори зробить заметіль.
Зірвалась зимна завірюха — задувка, зовсім заваруха…
Засніжена земля зимою, з завій зробила злісну зброю.
Задує, затріщить, завіє, застигне, засичить, засіє…
Злетить, затихне, заспіває, засвище, знову затихає.
Заходять заморозки зранку, змалюють зиму-забаганку.
Зимою звірі засинають, зимою зорі затихають.

Зима на всяку дивину багата:
На іній, на хурделиці й мороз
І на завії, що летять крилато,
Й на звук, що свище вітер-віртуоз.
І на красу, що просто несказанна,
Бо все казкове в блискітках стоїть.
Така зима — царівна незрівнянна!
Це дивовижна, дуже гарна мить.
Тож можна зиму нашу малювати,
Бо в ній багато чарівних обнов.
І можна зиму словом описати,
Бо наша мова краща серед мов!
У ній слова на різні є події,
Ти ж тільки вчи її і прислухайсь.
Хто знає мову, той сказати вміє,
Тож мову вчи й ніколи не здавайсь!

Скажіть, будь ласка, хто з вас знає,
Яка зима в краю у нас буває?
Хай попрацює ваша голова,
Потрібні підбираючи СЛОВА
Зима у нас буває холоднюча,
Морозяна, сердита і ТРІСКУЧА,
І хуртовинна, заметільна, сніжна,
То затишна і романтична, й НІЖНА.
І сніговійна, білоброва й зовсім гола.
То запізніла, завірюшна, ХМУРОЧОЛА
Похмура, блискотлива і білява,
І сніжно-синя, і завалиста, й ЛУКАВА…
А ще безсніжна, спізнена буває,
То закидна — все снігом ЗАКИДАЄ.
То дощовита, мокра, дощова,
Нудлива, чорна і розкисла геть БУВА.
І затяжна зима також у нас буває,
Тоді, коли весну НЕ ПІДПУСКАЄ.