Де колись ліси шуміли —
Зараз згарища лежать.
Дідько, Чорт, Мара без сили
Потривожені сидять.
Повітрун і Потороча,
Водяник і Злидні теж
Розмовляють неохоче...
Горю їх — немає меж.
Бо й розмова та немила,
І удача десь пішла...
Словам, вся Нечиста сила
Залишилась без житла.
Понівечили ті люди
Землю, Воду, Небеса...
Зникли в світі чари всюди,
І пропала вся краса.
Всі духовно зубожіли,
Хто царем себе вважав.
Та й потусторонні сили
Думають, що світ пропав.

Що ті люди наробили —
Забруднили всі річки,
Знищили ліси, спалили,
Замулили потічки...

А в повітрі дим гуляє,
Чад і морок — скрізь біда...
І живе все пропадає,
Ледве Сонце прогляда...

Все ті люди занедбали:
І поля, й річки, й ліси,
І сади всі повсихали,
Вже нема ніде краси.

Лиш стирчить одне бадилля
З бур’янів... та кропива.
Люди знищили довкілля,
Навіть пташка не співа...

Занедбали все, спалили,
Засмітили всі поля.
Бо природу не любили...
Плаче матінка-земля.

Й нам тепер, ну, справжнє лихо,
Бо природних сил нема.
Де ж ті люди? Всюди тихо.
У людських серцях — зима.

Сім гріхів людей здолали:
Заздрість, жадібність, брехня,
Лінощі заколисали,
Злість вела їх навмання.
Ще й розпуста — розпустила,
А гординя — всіх звела!
Сім гріхів — руйнівна сила —
В прірву людство привела!

З Лисої гори нам видно —
Вся природа скрізь німа...
Людям думати потрібно.
Але сили в них нема...

Що ж ви, люди, натворили?
Справді, вам не повезло...
Сім гріхів вас так скрутили,
Що у ваших душах — зло.

І байдужість — чорна сила
Вас приспала залюбки.
Лінь обрізала вам крила
На прийдешні всі віки...

Але й нам несила жити
Серед попелу й сміття.
Що тепер, скажіть, робити?
Це, хіба, для нас життя?

Нікого вже спокушати,
Як колись, давно, було.
І нема кого лякати,
Як колись, як все цвіло.

Бо й лісів таких немає,
В водах нині все гниє.
У довкіллі все вмирає...
Люди! Горечко моє!

Вся біда в вас від гордині.
Думали, що ви — це все!
Гляньте на довкілля нині —
Вітерець пісок несе...

Сірий попіл, сіре яебо,
Сіра лінь і чорне зло.
Щось з людьми робити треба,
Щоб в природі все цвіло...

Повітрун від горя виє
І на згарищі гуде.
Чорт в бадиллі скаженіє,
Бо нема краси ніде.
А Мара і Потороча
Неприкаяні якісь.
Злидні липнуть неохоче
І не раді, як колись...
Приліпитись їм до кого,
Як всі люди злидарі?
І нема у них нічого
Тільки дірка на дірі!

Дідько зморщився й хлипає
(Плач не плач, усе дарма).
Водяник увесь всихає —
Чистих вод ніде нема.
Так уся Нечиста сила
Гомоніла і гула.
Та нічого не робила,
Бо на вміла й не могла
Привести людей до тями,
Щоб за розум узялись
Й Землю власними руками
Відродили, як колись.
Тут Мара загомоніла
І затихла вся Гора.

В хлопця є чарівна сила,
У малого школяра!
В нього є знання і воля,
В серці — світлі промінці.
Сила з гір, лісів і поля
Стануть силою в руці...
Та його зачаклували
Збайдужілі Чаклуни.
Міри з гордощів не знали,
Думали — Боги вони!
Знаю я чарівне зілля.
(Десь воно в мішку було.)
Хлопець верне всім довкілля,
Щоб усе навкруг цвіло.
А тоді прозріють люди,
Зацвітуть ліси й сади.
На Землі чудово буде
І не буде в нас біди.

І сказала Потороча:

Хочу хлопчика знайти!
Йду на пошуки охоче,
Лиш скажіть, куди іти?
Покажіть мені дорогу,
Дідько, Злидні і Чорти,
Водяний, на допомогу!
Повітрун, давай, лети!

Всі ми підемо з тобою,
Не журися ти про те.
Впораємося з бідою —
І Земля вся зацвіте!

Ти, Маро, шукай те зілля,
На вогні узвар вари.
Ми врятуємо довкілля,
То ж гайда усі з Гори!

Всі знялися й полетіли,
Треба ж хлопчика знайти!
Дуже вже вони хотіли
Рідну Землю зберегти.
Й понеслась Нечиста сила
Через гори і поля,
Щоб людська душа прозріла,
Й знову зацвіла Земля.
І щоб люди кращі стали,
Та щоб думати змогли,
Смертних сім гріхів прогнали
Й жити гарно почали.

Сколихнула ця пригода
Небо, Землю та гаї.
Бо ж людина — теж природа,
Дрібна часточка її!
А не цар ясної вроди —
Зрозуміти це пора!
Й теж залежить від природи,
Йде на Землю для добра!

І так, тепер Нечиста Сила,
Щоб власну силу зберегти,
То безкорисливо схотіла
Звичайним людям помогти.
Для всіх довкілля врятувати
І квітку, і дзвінку росу,
Щоб люди вміли відчувати
Чарівну й радісну красу.
Як без людей їй в світі жити?
Як без довкілля існувать?
Тож доведеться все робити,
Щоб рідну Землю рятувать.
Коли ж діла підуть угору
На цій Землі, такій чудній,
Зійдуться всі на Лису гору,
Щоб жити в казці чарівній.
Усі знялися й полетіли
До дуже світлої мети.
Тут перш за все вони хотіли
Малого учня віднайти.

Що ж це діється зі мною?
Я нічого не роблю...
Йду із думою сумною
І не вчусь, не їм, не сплю...
Чорна дума душу гложе
І здається, що умру...
В світі сталось щось негоже...
Але що? Не розберу...
Я чогось не розумію...
Сили в мене теж: нема.
Я сміятись вже не вмію,
А в душі моїй — пітьма...
А на серці так тривожно.
Хто зачаклував мене?
Так хіба робити можна?
І коли це все мине?

Тут вліта Нечиста сила,
Бо вона таке могла.
Хлопця вихром закрутила
І на Гору понесла.
Вже Мара узвар зварила,
Цілу кружку налила.
Хлопця щедро напоїла.
В руку кружечку дала.
Хлопчик випив решту зілля
І прокинувсь, як від сну.

Люди знищили довкілля
Всю природу і весну...
Ой, потрібно щось робити,
Щоб сміялася Земля.
Як в такому світі жити?
Відновити як поля?

Хлопчик випив решту зілля
Й все, звичайно, зрозумів.
Рятувати йшов довкілля
Сміло і без зайвих слів.

Треба людство розбудити
Від байдужості і зла.
Щиру пісню відновити,
Щоб вона весну несла.
Треба душі освітити
Світлом радості й тепла,
Без гріхів на світі жити,
Щоб в серцях любов цвіла!
Треба гордощі забути,
Ненажерливість, брехню.
Заздрощі і злість — припнути,
Лінь, розпусту — до вогню!
Й зрозуміти, що людина —
Хоч розумна, та не цар!
А природи лиш частина,
Хоч чудовий має дар.
Розум — це велика сила,
Доброта й свята любов
Дасть людині дужі крила
Й до життя поверне знов
Те, що втратила бездумно:
І красу, і чистоту...
Жити треба всім розумно
І нести в світ доброту!
Треба всіх розчаклувати,
Щоб байдужість відійшла.
Всім тепла по жменьці дати,
Щоб не стало в серці зла.
Й заздрість, гордощі пропали,
Лінь й розпуста зникли теж.
І щоб всі, всі люди знали,
Що вони — природа теж.
Щоб покинули безділля
І здоровими були.
Рідний край, своє довкілля
Рятувати почали.
Але з чого все почати?
Розбудити як людей?
Хто нам може розказати?
Чи багато є ідей?
Я до вас звертаюсь, діти,
Як довкілля відновить?
Хто підкаже, що робити?
Думайте і говоріть!
Як спасти свою Планету
Й це робити саме час.
Я роздам усім анкету,
Там питання є для вас.

Щоб до життя нам повернути річку;
Трудитись треба всім чимало.
Не лити бруд їдкий в водичку
І не кидати, що попало.
Розчистити дзвінкі джерельця,
Навкруг дерева посадити.
Прийняти біль ріки до серця
І все це треба вже робити!

А в ліс прийшов, то не сміти.
У лісі не господар ти,
А лише гість. Поводься чемно,
І не кричи, як звір, даремно.
А лиш тихенько говори,
Пляшки й пакети — прибери.
Тваринам все це не потрібно,
Людині ж має бути стидно.

Не рви квіток, нехай цвітуть.
Маленькі бджілки там живуть,
Жучки і оси п’ють нектар,
Бо ж квітка — це природи дар!
Бо квітка — це жива краса,
На ній збирається роса.
Вона і радує, й дивує...
А зло хай квітку не марнує.

А вогнище — велике лихо.
Тому з вогнем поводься тихо.
І не пали у лісі, в полі.
З вогнем не грайся! Вже доволі!
Все спалахне від нього вмить.
Звір, пташка, ліс — усе згорить!
Загине все в вогні страшному,
Людина теж загине в ньому.

Метелики, неначе квіти,
Але не треба їх ловити.
І хоч вони тваринки дрібні,
Та квітам просто необхідні.
Ще й радість та красу дають.
Нехай живуть, нехай живуть!
Не треба їх тобі ловити.
Усе приходить в світ, щоб жити!

Пташки щебечуть і літають,
Чому ж у клітці не співають?
Тому співають, що літають,
Щебечуть, бо свободу мають.
А в клітці що? Немає волі,
Ні вітерцю, як в чистім полі.
Ні неба, ні дощу немає.
У клітці пташечка вмирає...

Легені Землі — це зелені ліси!
Без них ні повітря нема, ні краси.
Тому про планету хай кожен подбає,
Не нищить ніхто хай дерев, не ламає.
Всім людям потрібно дерева садити,
Щоб дихати свіжим повітрям, щоб жити.
Тож висадіть всюди деревця малі.
Учіться творити добро на Землі!

Повітря забруднюють дим і заводи,
І це завдає всім великої шкоди.
Бо гинуть дерева, травичка і квіти,
Хворіють частенько дорослі і діти.
Та й листя, й гілляччя не треба палити,
Завісу із диму не треба робити.
Бо цим ви природі наносите шкоду,
Ще шкода від диму легеням народу.

Людина жива, як і дерево, й квітка,
Як білка, їжак і маленька чечітка.
Вона без повітря не може прожити,
Їй хочеться спати і їсти, і пити...
Людина — це витвір живої природи,
Як пташці, солодкий їй запах свободи.
І щоб у довкіллі здоровому жити,
Людині потрібно природу любити.

Духовне здоров’я — це те, що людина
У серці своєму носити повинна.
Це радість і світло, любов і тепло,
Щоб добре навколо всім людям було.
Це добрість і ласка, любов, співчуття.
Без світла такого — немає життя.
Нікому ніколи ви зла не бажайте,
А сонце любові у серці тримайте!

Я скажу вам, діти, по секрету:
Треба берегти свою Планету.
Бо Земля у цілім космосі — одна!
І найкраща, і жива вона.
Не забруднюйте її, бо це наш дім.
Нам і жити, й працювати в нім.
Нам її потрібно захищати,
Ріки і озера розчищати.
Щоб було повітря свіже й чисті води.
Ми усі залежим від природи!

І вийшли всі люди: дорослі і діти,
Зібрали розкидане ними сміття,
На пустощах стали дерева садити,
А в душі вселилася радість буття.
Розчистили ріки, струмки і джерельця,
Бриніти чистенька вода почала.
І радість заходити стала до серця.
А в ньому побільшало зразу тепла.
А дружна робота усіх окриляла,
Хоч важко трудились, та радість росла.
Земелька полегшено й тихо зітхала
Від радості квітка одна зацвіла.
За нею і друга до сонця тяглася,
Дерева хутенько рости почали.
Земля у квіткові віночки вдяглася,
А трави духмяні цвіли і цвіли.
Повітря очистилось, небо синіло,
І впала на землю краплиста роса.
А вранці під сонечком все зеленіло,
І вразила людство чарівна краса.
У душі проникло це радісне диво,
Краса і любов у серця увійшла.
Так стало чарівно навкруг і красиво,
А в світі поменшало заздрості й зла.
І раптом у небо пташина злетіла,
І звуки увись понеслись чарівні.
В людей виростали невидимі крила,
І люди свої заспівали пісні.
Над лугом метелики дивні літали,
І Сонце до самої ночі цвіло!
Вночі Світлячки ліхтарі повмикали.
Усі танцювали, всім добре було.

І сила Нечиста тихенько раділа —
Усі своє місце в довкіллі знайшли.
На Лисій горі Потороча сиділа,
А Злидні лінивих шукати пішли.
І Чорт причаївся в торішнім бадиллі,
Радіє красі Дідько радо гуде.
Мара, Водяник мріють в чистім довкіллі
Бо бруду нема на Землі вже ніде!
А десь Повітрун в піднебессі літає,
Повітря легкий аромат тихо п’є.
Усяк свою нішу в довкіллі займає,
Бо місце усім на Землі нашій є!
Лиш треба цю Землю нам щиро любити,
Довкілля, навколишній світ берегти.
З любов’ю у серці, з добром треба жити,
Назустріч природі людині іти.
Вона ж нам і казку чарівну дарує,
А в ній все незвичне, чарівне стає.
Природа нас диво-красою чарує
І мрію крилату людині дає.
Натхненням і радістю нас окриляє,
Щоб ми у теплі і у світлі жили.
І серце духовністю нам напуває,
Щоб ми в цьому світі щасливі були.

Людина — не цар, а частина природи.
Природа повітря нам, воду дає.
І їжу, й красу — їй нічого не шкода.
І ділиться всім, що в ній доброго є.
І з вдячністю кожен дарунки приймає:
Повітря, водичку і їжу, й красу
Людина і звір, і жучок, що літає,
І пташка, що п’є з квітки чисту росу.
В гармонії треба з природою жити
Всім нам, щоб довкілля повсюди цвіло.
А шкоди природі не можна робити,
Щоб добре і людям, і звірам було.
Тому відтепер і ніколи-ніколи
Не нищіть природу, не рвіте квітки,
Бо ви вже великі, прийшли всі до школи,
То ж дбайте про Землю свою залюбки.
Земля — це найбільше у Космосі диво!
Планета красива, жива, чарівна.
Усі хай живуть на Планеті щасливо,
Тим більше — Земля для людей всіх одна.
І дітям потрібно завжди пам’ятати:
Земля — це наш дім і космічне житло.
Тому про довкілля нам треба подбати,
Щоб затишно всім в цьому домі було.

Всім місце знайшлося у чистім довкіллі,
Прилинув для пісні і радості час.
А сила Нечиста живе на привіллі
Й частенько у казці приходить до нас.
Природа — це щастя, натхнення і диво,
Безмежна краса, сонця радісна гра.
Хай кожен живе у природі щасливо.
Людина ж приходить у світ для добра.