Народні обереги
Сценарій свята для учнів 3—5-го класів

Ростуть діти в оточенні краси, любові й радості, виховуються в родині. І кожному з них так хочеться дізнатися більше про землю,

на якій живе, про людей, від яких почався їхній рід, про ті корені, від яких відмолоджуються нові пагони. Це живий, здоровий інтерес, бо їм, молодим, продовжувати справу батьків, нести у світ традиції древнього народу, творити нову історію.

Та без минулого немає майбутнього. Тому так важливо показати нашим дітям славне минуле, звичаєве буття нашого народу, традиції, обряди, бо кожний з них несе в собі великий зміст, у кожному закладена якась ідея, мета. А все починається з тієї хати, де живе дитина, з печі і лави; скрині, в якій повно цікавих речей, про які бабуся та прабабуся можуть цілими вечорами розповідати, то усміхаючись, то крадькома витираючи сльозу. З тієї криниці, що всіх напуває живильною водою, а вночі у неї дивляться далекі зорі, й купають свої скупі промінці, а журавель замріяно вдивляється у чорну глибінь неба і, як і людям, сняться йому невідомі чарівні планети, на яких ще ніхто ніколи земний не був: ні люди, ні птахи. І стоїть над криницею журавель, задерев’яніло німує над нею, бо знятися — годі! Він вартує святе джерело — воду! А над водою — верба і калина — вічні супутниці українського народу: бо і на рушниках вишита калина, і на сорочці, і на коровай покладена, щоб прикрасити його на весілля...

І в дні скорботи стоїть вона, віддаючи своє серце, а з нею верба, спустивши гілки і в глибокій журбі і плаче краплинами-росами, захищаючи той маленький клаптик землі, у якому знайшла свій останній притулок людина...

Такі милі і дорогі серцю людини символи, а скільки в них великого змісту, щастя і радості, журби і суму. Символи мого народу — земля, вода, хліб, хата, — це те, без чого немає життя.

Як же важливо донести до розуму і серця дитини ту велику духовну цінність, неоціненну спадщину, яку ми почали забувати, щоб перейнялася дитяча душа нею, захотіла вивчати, зберегти, примножувати і понести в світ, як дорогоцінний скарб, свою мову, культуру, історію, свою самобутність і неповторність. Бо ж поміж іншими всіма народами — ми такі одні, ми — українці.

На уроках народознавства вчитель ознайомлює з народною спадщиною, культурою, обрядами, традиціями, символами. Вже в 3—6-му класах можна провести гарне свято, як підсумок роботи. Та воно цікаве ще й тим, що несе в собі і пізнавальне, і естетичне навантаження. Крім того, що діти глибше знайомляться із народною скарбницею, побутом, ремеслами, майстерністю, вони ще вивчають багато пісень, віршів, танців, народних ігор, прислів’їв, загадок, легенд, казок...

Збагачують свої знання, мову новими словами, термінами. Виховується любов до української культури, до її звичаїв, історії, народного буття. А до свята діти готуються заздалегідь, бо ж стільки всього ще треба повторити, дізнатися, щоб серцем наблизитися до народного джерела.

• Знайти матеріал про те, як шукали воду в Україні, як і коли копали криниці.
• Які бувають криниці і як за ними доглядають.
• Що садять біля криниць і чому.
• Про стосунки між сусідами.
• Матеріал про вербу (пісні, вірші, загадки, прислів’я).
• Матеріал про калину (вірші, пісні, легенди, казки, прислів’я, загадки.)
• Про рушники.
• Про хліб.
• Записати і вивчити розповіді старожилів про криницю, вербу, калину...
• Оформлення залу, сцени, де проходитиме свято.

Діти протягом кількох місяців збирають і вивчають такий матеріал, розповідають про свої знахідки та здобуті знання на уроках, на заняттях гуртків, тим самим зацікавлюють інших дітей до цікавої пошукової роботи. Пробують самі писати оповідання, вірші, казки, бо ж на такому матеріалі є де розвернутись. У кожній родині знають старші люди всього так багато, що по них можна цілі книжки писати! На все у них є своє прислів’я, на все — казка, легенда. Це свідчить про те, що наш народ дуже мудрий, поетичний, мрійник і казкар. А тому ніколи не висохне криниця народної творчості, гумору, веселої і журливої пісні, поезії, бо сама земля живить український народ щедро мудрістю, піснею...

На сцені стоїть розмальована українська пін, біля печі — молода мати, вона пене хліб, пироги, біля неї — діти, хлопчик і дівчинка, вони граються: дівчинка з лялькою, а хлопчик забиває молотком гвіздочки. Мати з печі виймає хліб, кладе його на рушник і накриває вишитим рушником, а до хліба промовляє.

Мати

Дівчинка. Мамочко, так пахне хліб! Я так люблю, як ти хліб виймаєш і такий вірш кажеш, а наша бабуся каже молитву. А чого і ти, і бабуся загортаєте хліб у вишитий рушник?

Мама. Завжди до хліба хочеться щось сказати, бо ж вдався — он який гарний, а запашний який! А в рушник загортають всі, щоб м’якенький був, щоб скориночка була хрусткою! Та необов’язково у вишитий, можна і в біленький полотняний, а я люблю — у вишитий, щоб гарно було, бо хліб, дитино, — це життя, тому його й прикрасити хочеться, ось так!

Дівчинка співає ляльці колискову пісеньку, грається.

Дівчинка

Мамо, а як я була маленька, то ти мені цю пісеньку співала?

Мати. Так, доню. І цю також, і ще багато інших, я ще й тепер тобі співаю, бо дитина без пісні не буде щасливою, щоб вона росла хорошою, доброю, сміливою, їй треба співати, а в пісні про все розповідати, всього навчати. Українці — нація дуже давня, тому й звичаї у нас древні і дуже міцні. Бачиш, ти ще маленька, а своїй доні-ляльці співаєш. Отак було завжди, з давніх-давен мати співала своїй дитині про все на світі і в пісні розказувала історію свого народу, звичаї... Вчила мати, бо не вчити — великий гріх

Хлопчик. Мамочко, розкажи нам про щось, я так люблю слухати, день і ніч би слухав, як ти розповідаєш!

Мати. А про що ж вам розказати, я ж ділом зайнята, ось пироги пора в піч саджати!

Хлопчик. А я про пироги прислів’я знаю!

Дівчинка. Яке?

Хлопчик. Без трудів не їстимеш пирогів!

Мати. Хороше прислів’я, та тільки воно не про пироги, а про працю, бо праця людину годує, а лінь — марнує. Та ще тяжко тому жить, хто не хоче робить!

Хлопчик. Ой, правда, це я переплутав! Тато ж казав, що чого навчишся, того за плечима не носити!

Дівчинка. Це він тоді казав, як учив тебе стільчика робити. А ще він казав «Вчись змолоду, бо на старість згодиться!» — правда, Дениску?

Хлопчик. Ага, бо на дерево дивись, як родить, а на людину — як робить.

Мати. Та ви у мене просто молодці, он скільки усього знаєте! А я-то думаю, чого то наш Дениско так за роботу взявся? Ось і стільчика незабаром закінчить робити! Молодець!

Дениско. Та без діла сидіти — можна одуріти! Тато і мама ніколи не сидять без діла, а я, як тато!

Дівчинка. А я, як мама! У нас мама все вміє, а я теж усе вмітиму, ось так, Дениску! Ось тільки я ще пирогів не вмію пекти, але навчусь! Навчи мене, мамочко, пироги робити!

Мати. Ось придивляйся (показує, як треба робити), а тепер піди помий ручки і будеш мамі допомагати! (Дівчинка миє руки, і підходить до столу).

Дівчинка. Мамо, а заспівай пісню про пирога, будемо робити і співати.

Мати. Пісню любиш чи пироги з сиром?

Дівчинка. Пісню і пироги з сиром!

Співають удвох, а хлопчик теж підхоплює.

Хлопчик. Я теж люблю пироги із сиром, а ще з маком.

Мати. Ось ми з Яринкою зараз робимо якраз такі, як ти любиш, та й тато такі любить! Він прийде з роботи, а ми йому пиріжків напечемо, от він зрадіє! Та це ж незвичайні пироги, а їх Яринка допомагала робити.

Хлопчик. Я теж тата порадую. Он стільчика вже закінчую, глянь, мамо, тобі подобається?

Мати. Ой, сину, та ти ж справжній майстер! Дуже гарно у тебе виходить! Що й казати, роботящі руки гори вернуть! Молодець! Звичайно, за таку роботу він тебе похвалить.

Дівчинка. А мене? Мене похвалить?

Мати. Звичайно, моя пташечко, як же тебе не похвалити, як ти за всяку роботу берешся з охотою і всю доводиш до кінця! Ти ж моя помічниця, хоч ще зовсім маленька. Ось посадимо пироги в піч, а самі приберемося, щоб чистенько було і будемо чекати, поки вони стануть рум’яні та запашні. А ще приготуємо вербову тарілочку, щоб їх поскладати, а...

Дівчинка. А ще рушничок вишиваний, щоб їх накривати!

Мати. От правильно, розумнице моя! Це ж у нас, українців, традиція така. Щоб хліб був на вишитому рушникові. Бо рушник — це наш оберіг, він оберігає нас від зла, від недолі, захищає людину від темних сил. Вишитий рушник, як наша доля. Кожна жінка, вишиваючи рушник, вкладає в нього свою любов, радість, надію, всю свою душу. Тому й шиє то чорним, то червоним кольором. Бо червоний — це радість, а чорний — печаль.

Дівчинка. А нащо чорним шиють? Хай би тільки червоним шили, щоб радість була, а то сумно...

Мати. Життя, моя дитино, дуже складне, його не можна прожити без суму і печаті, кожна людина через це проходить, а тому все і відбивається на рушникові. Він же, наче життєва дорога кожного із нас, наче наша доля, по якій ми йдемо. От вишиває жінка рушник, а думки ллються, як струмочок. Мріє вона про щось веселе і радісне, бере червону ниточку і шиє веселий узор, гарну квітку, мережить листочки на полотні. Летять думки, як птахи, враз перекинулись на щось сумне — в руках чорна нитка, як вороняче крило, а вона думає, щоб ні з ким нічого лихого не сталось, шиє і просить долю бути прихильною до неї, щоб оберегла її діточок від зла, від нещастя, тому рушник і є оберегом. Дениску, а принеси-но плетену тарілочку для пиріжків, пора вже їм з печі на стіл стрибати, зарум’янились, ач, які!

Хлопчик. Це ту, що тато з верби сплів?

Мати. Та ту ж, ту! Велику, вербову, бо пирогів багато!

Хлопчик несе плетену тарілочку, мама кладе на неї рушник, виймає з печі пироги, складає їх на тарілку і накриває рушником.

Дівчинка. А пироги нащо накрила?

Мати. Щоб м’якенькі бути та довше тепленькі!

Дениско. Мамо, а поглянь-но! У мене теж кінець роботи! Я зробив стільчика, оціни! А тепер можеш сідати, бо це я для тебе робив, щоб тобі було зручніше, коли щось робиш. Все: кінець — ділу вінець!

Мати. Спасибі тобі, мій голубе, дуже гарна робота! Не надякуюсь! А зараз, діти, підемо до нашої криниці по воду та пиріжками жінок та дівчат пригостимо, що сидять під розлогою вербою, хай їм приємно буде. Ти, Дениску, бери відерце, а ти, Яринко, ось цю тарілочку та ось цей рушничок, ми накладемо пирогів, накриємо рушником, та й понесемо. Хай сусіди попробують, яка ти в нас майстриня пироги пекти. Та трошки й ми посидимо, відпочинемо.

Виходять з хати. Декорація змінюється. Двір, криниця, над криницею верба, калина, сидять жінки, дівчата, неподалік граються діти.

Мати. Доброго здоров’я, сусіди, люди добрі, прийміть і нас до свого гурту. Та не з простими речами, а з гарячими пирогами. Ми їх з донькою пекли, та вам на пробу принесли.

Вітаються, пробують пироги, дякують, хвалять господиню і дівчинку.

1-ша жінка

Дівчинка. Яринка!

2-га жінка. Але ж і смачні ці пиріжки, Яринко! І з сиром, і з маком!

3-тя жінка. Та невже це Яринка сама напекла таких? То-то дочка у тебе, Галю!

Дівчинка. Та ні, не сама, я просто мамі помагала.

4-та жінка. А знаєш, Галю, якби ти сама їх пекла, то вони були б не такі смачні, це тому, що дочка тобі допомагала.

Мати. Ой, дякую вам, мої любі, ваша правда. Яринка хороша помічниця.

5-та жінка. Це вони тому такі смачні, що на вербовій тарілочці.

Дівчинка. А чого, тьотю, вони смачні, що на вербовій тарілочці?

5-та жінка. А ти не знаєш?

Дівчинка. Ні, не знаю, розкажіть, будь ласка. (Жінка розповідає.).

5-та жінка. Ой, діти, верба, то святе дерево. У нас, в Україні, про це здавна знали, і завжди звертались до верби, бо вона злих духів відганяла, і в біді людині допомагала, від хвороби спасала. Буває, захворіє тяжко людина, то до верби іде, аби та дала їй своєї білої кори, щоб запарити її та випити чи випаритись у ній! Та за декілька разів і пройде хвороба. Як на душі тяжко, прийди до верби, притулися до неї, попроси поради, розкажи їй про свою тугу, — все як рукою зніме. Верба і воду очистить. А думаєте, ось цю вербу так просто посадили коло криниці? Ні, діти, народ так просто нічого не робить, люди мудрі, вони здавна знають, що верба очищає воду, робить її солодкою, цілющою, тому й садять верби у нас біля водойм, ставків, на берегах річок, над криницями, щоб вода була живою, як у нашій криниці.

2-га жінка. А хто знає пісню про вербу?

Діти. Я! Я! Я!

1-ша дитина. Я знаю пісню В кінці греблі шумлять верби!

2-га дитина. А ще Вербовая дощечка, На городі верба рясна.

3-тя дитина. Я вмію співати Ой, вербо, вербо, і ще...

1-ша жінка. От молодці, діти, то давайте всі і поспіваймо, ми вас ще навчимо.

Співають народну пісню про вербу всі — дорослі і діти.

2-га дитина. А я хочу заспівати Вербовая дощечка!

4-та жінка. А, заспівай, заспівай, ти, я чула, дуже гарно співаєш, як і твоя бабуся! То та пісня? (Співає: «Вербовая дощечка, дощечка, дощечка, по ній ходить Насточка, Насточка, Насточка...» Співає дівчинка, а за нею ще діти співають.).

1-ша жінка. А знаєте, що вербовії котики — це перші вісники весни?

2-га жінка. А ще така прикмета є: якщо верба зацвіла, коли тепла і ясна погода, — літо буде тепле і щедре на мед.

3-тя жінка. А от воду колись, та й тепер, зберігають у вербових барильцях — щоб вода не нагрівалася, а як ішли на косовицю, то косар обов’язково брав таке барильце з собою, ще й казали: «Не той не косар, що забув косу, а той не косар, що забув вербове барильце з водою». Ось воно як!

3-тя дитина. А я знаю віршика про вербу!

4-та жінка. Ну, то й розкажи, а ми послухаємо.

3-тя дитина

5-та жінка. От який гарний вірш ти нам прочитав, а я вам от про що розповім: в Україні росте понад тридцять видів верб із тих п’ятисот, які є на землі. Гнучка верба, плакуча, кучерява, верба, вербичка, верболіз, вербиченька, як тільки не називає її народ! Бо вона так лагідно оберігає нашу річечку, так любить і пестить, заступає, затуляє від сонечка в жарку днину, не дає замулитись, тримає берег, не дає йому зсунутись у воду, не дає засохнути живому джерельцю. А чого тільки не роблять з верби! Хто знає, що роблять з верби?

1-ша дитина. Я знаю! Кошики роблять! Мій дідусь уміє їх плести і мене навчив!

2-га дитина. А мій тато вміє меблі з лози плести: столи, крісла, а ще колисочки!

Дівчинка. А ще посуд: тарілочки, ось такі, на яких пиріжки лежали, а ще вазочки.

2-га жінка. От молодці, як знають багато. А скажіть, нащо колисочки з верби роблять?

3-тя дитина. Я знаю, це щоб злих духів відганяти від маленької дитини. А в такій колисочці зручно, не жарке, а колисочка легка, пахуча, гойдається!

3-тя жінка. Діти, а давайте танок про вербу заведемо!

Всі стають: діти, жінка з ними і водять танок.

5-та жінка. А ми, як були малими, то дуже любили з верби робити різні свистульки, сопілочки. Це навесні, коли тільки починає верба розвиватися.

Хлопчик. Та ми теж це вміємо, мене мій татусь навчив, а я — хлопців.

4-та жінка. Верба навесні — це перший медонос! Бджілки так і летять на вербовий цвіт!

1-ша дитина. А ще вербу у церкві святять на Вербну неділю, а потім нею легенько б’ють, щоб діти були здорові, добре росли. І щоб дорослі не хворіли. А тим самим сповіщають, що за тиждень — Великдень! Велике свято — Пасха!

2-га дитина. І худібку теж вербою б’ють, щоб не хворіла, як піде на пашу.

3-тя жінка. А найголовнішого, то ви і не сказали! Сказати?

Діти. Скажіть, скажіть!

3-тя жінка. А те, що за допомогою простого верболозу, звичайної вербової гілочки шукають воду. Тобто те місце, де можна копати криницю! Знавець брав просту вербову гілочку з конусоподібними листочками і, прихиливши її до землі, водив нею навкруги. І у тому місці, де листочки враз тягло до землі, і було джерело. Це дуже давній спосіб, ще мій дідусь так воду шукав і копав криниці не тільки в нашому селі, а й навколо. Багато його криниць є у нашій окрузі. Його всі шанували. Бо криниці — це життя! Були й інші способи, а цей найнадійнішій. А ще мій дідусь казали, щоб люди дуже берегли джерела, бо скільки є криниць на землі, то стільки й зірок на небосхилі. А вам доводилось бачити, як зірка падає? Як з неба падає зірочка — це означає, що десь замулилось джерело. Отже, щоб не падали зірочки, бережіть джерела, очищайте їх, не давайте пропасти живій воді, бо це життя! Ось і зараз ми сидимо під розлогою вербою біля чистої криниці і радіємо життю!

1-ша жінка. О, так-так. Криниці завжди були в пошані в українського народу. Гляньте, як у нас їх захищають: споруджують над ними дашок, розмальовують, оберігають, а біля криниці саджають квіти, кущ калини, вербичку, бо куди ж, як не сюди сходяться з усього села люди, щоб посидіти, погомоніти, зустрітись з сусідами, розказати про всі новини...

2-га жінка. А поповнюються криниці дощовими водами і паводковими, щоб давати нам свіжу водичку, без якої людям не прожити. Тому про криницю і пісні співають, і вірші складають... От і ми давайте заспіваємо!

Діти. А яку?

Жінки. Згадуйте! От, наприклад, Ой у полі криниченька, Позволь мені, мати, криницю копати...

Діти. Ой, у полі три криниченьки, Копав, копав криниченьку, Чи це ж тая криниченька, Розпрягайте, хлопці, коні...

Жінка. От, бачите, скільки пісень знаєте, а заспіваємо таку, яка найчастіше звучить у нашому селі. Бо пісень так багато, що не переспівати. Живуть вони у душі нашого народу, як і сама любов до криниці, до живильного джерела. (Співає, а за нею всі підхоплюють пісню.).

Дівчинка. А я вірша про криницю знаю, хочете?

Жінки. Розказуй!

Дівчинка

4-та жінка. Криниця, джерело — то святе місце, з нього починається життя. Те місце завжди оберігають, розчищають, щоб воно не замулилось, не змарніло, а дітям приказують: «Не плюй у криницю, бо доведеться водиці напиться!» Вода — це рідина без кольору, без смаку, і запаху, а попробуй без неї обійдись! Вона найсвятіша на землі, бо дає життя.

5-та жінка. Так, з неї починається, нею закінчується земне життя.

1-ша жінка. А от нові криниці копали на свято Івана Купала — це давнє літнє свято в Україні. В них дівчата обмивали віночки, а хлопці пригощали дівчат водою. А сам процес копання криниці був захоплюючим. У нас криниці копали всім селом під керівництвом умільців. Тут було весело і цікаво, бо приходили і дорослі, і діти! Кожному хотілося побачити, як це робиться. Тут і пісні лунали, і різні веселі історії...

2-га жінка. А потім те місце ставало громадським, бо сюди сходились люди в будень і в свято, щоб поспілкуватися, розказати про свою радість і про своє горе.

3-тя жінка. Та й не тільки, бо тут і рецептами ділились.

4-та жінка. І не тільки рецептами, а й пирогами, як сьогодні Галя з Яринкою. Бо традиції не вмерли, хоч і час змінився, у кожного телевізор є, а от з людьми спілкуватися хочеться.

Жінки починають нову пісню про криницю Ой у полі та криниченька.

5-та жінка. Ой, криниця, криниця, в тобі чиста водиця, та й сама споруда радує серце. їдеш по Україні і з вікна поїзда чи то автобуса бачиш красиві криниці, розмальовані, прикрашені, обсаджені квітами, деревами, зразу видно: який господар, така й криниця.

1-ша жінка. А яка господиня — такий поріг.

2-га жінка. А то завжди так: у доброго господаря біля криниці завжди прив’язане відерце та ще й кухлик, щоб кому треба, — напитись, щоб зручно було і приємно пити студену водицю. Ось, як біля нашої!

3-тя жінка. Бо така в нашого народу традиція: завжди з повагою становитися до подорожнього, пригостити його водою та побажати добра на дорогу.

4-та жінка. А як зустріне вас жінка з порожніми відрами, то ніколи не перейде дороги, щоб невдачі вам у путі не було. Почекає. А як зустрінете ви жінку з повними відрами, то так і знайте — буде у вас легка дорога. Бо вона вам і доброї дороги побажає, та ще й води дасть напитися.

4-та жінка. Гарно ми посиділи, поговорили, поспівали, дітей послухали, молодь нашу, і так легко на душі стало: серце посвітліло, та вже й додому час. Хоч і вихідний сьогодні, але в кожного якась робота є. Всього не переговориш, не перерозкажеш, от ще колись зійдемося та й поговоримо.

Жінки. Грайтеся, діточки, поки малі, доки турбот немає! (хочуть іти, але не йдуть.).

Діти граються в піжмурки, один ведучий говорить лічилочку.

Біжить шукати дітей, які поховалися. Знаходить... Гра триває. Біля криниці з’являються чоловіки з бандурами. Діти обступили, просять щоб заграли.

1-й чоловік. Обов’язково, діти, ми заграємо для вас. Тому й прийшли сюди, бо де-де, а біля криниці завжди є люди, а ми почули, що тут діти, та й прийшли, поспіваємо. Трохи душу розвеселимо.

Грають, співають українські народні пісні. Діти теж починають співати.

2-й чоловік. Гарно ви, діти, співали і ми з вами, пора додому, бо вечоріє, молодь почне на колодки збиратись, а ми вже своє відгуляли.

3-й чоловік. Ну, раз пора, то ходімо. Дякуємо, що всі нас послухали, бо бандура нам, українцям, як рідна ненька, вона була завжди з козаком, допомагала в житті. Співала з ним, плакала, це наш рідний інструмент, у ньому душа народу, його любов, туга, радість і сум. Біжіть і ви, діти, додому, а прийде свято, то ще поспіваємо. А може, ще й ви заграєте, навчитесь, бо що ж то за козак — без бандури!

4-та жінка. Та посидьте ще, так тут хороше, як у раю. Гарно, зелено, верба та калина пахне, не гаряче, хоч спекота надворі яка. І вода в криниці така холодна, аж зуби зводить. А це тому, що як копали криницю, вербу і калину посадили.

5-та жінка. Діти, а заспівайте нам пісню про калину, я так люблю її.

Діти водять танок Ой є в лісі калина

3-та жінка. Діти, а знаєте, чого у нас так калину величають та люблять?

Діти. Знаємо, бо без верби та калини нема України!

4-та жінка. Правильно, правильно, це наше, традиційне! І верба у нас росте скрізь — де вода, там і верба, там і калина. Росте скрізь, по всій Україні, особливо над водою. Три знаки вона має: кров, жаль і чистоту. На могилі вона виражає великий сум, жаль, печаль за втратою, яку не можна повернуть. І хилиться калина у великій журбі, мов розуміючи людське горе, і злітають пелюсточки цвіту на могилу, як сльози. А біля хати саджали калину, як тужили за ким, щоб рід не перервався, щоб діти родились, щоб родина збільшувалась. А ще калина означала дівочу чистоту, гордість. Слухайте, дівчата, як колись було: після весілля на двері вивішували кетяги калини, коли дівчина була чесною, а це в народі дуже цінувалось! А як ні, то калину могли і розламати, що було великим соромом.

5-та жінка. Калиною коровай весільний прикрашали. Калину на рушниках вишивали, про неї співали, прислів’я складали.

4-та жінка. Ага, є таке: «Любуйся калиною, як цвіте, а дитиною, як росте». У цьому велика мудрість і глибокий зміст.

Співають пісню Пішли дівоньки в долину, а бандуристи грають.

2-га жінка. А в калині солов’ї гніздечка в’ють, дякуючи людям за їхню турботу. Калина всіх вражає своєю красою з ранньої весни до глибокої осені. Навесні — віночками квітів, а восени — червоною ягодою з сердечками-насінинами. А ті сердечка, ніби серце нашого народу: добре, чуйне...

3-тя жінка. А весною ми вплітали білі квіти собі в коси, водили таночки у калинових кущах, наче Мавки, так весело було!

Дівчата. А ми теж так співаємо, хочете послухати?

Жінки. Хочемо, поспівайте, дівчата, у вас голосочки, як у соловейка. Та ще й ми поможемо, правда, молодиці?

5-та жінка. А восени ідеш нашим селом, а воно неначе в коралях, зачудуєшся! А чай калиновий — це перші ліки! І від простуди врятують, і від інших хвороб. А які пиріжки з калиною! Смачні-смачні, але брати ягоди треба, як їх поб’є перший мороз, тоді вони солодкі й приємні. А ще трохи цукру, то й за вуха не відтягнеш! Отакі пироги смачні!

1-ша жінка. А як зробити з калини сопілочку і заграти на ній, то причаруєш кого схочеш! Лишень заграй на ній так, щоб серце зайшлося, і навіки твій! А парубок заграє, то відбою від дівчат не матиме.

Приходить парубок, грає на сопілочці, всі слухають. Просять ще грати, він грає, дівчата співають.

1-ша дитина. А я теж знаю пісню про калину, на слова Тараса Шевченка:

Співає пісню Зацвіла в долині червона калина.

1-ша жінка. От як тепер діти багато знають про калину, можна з цього тільки радіти, бо не вмруть наші традиції, поки люди будуть шанувати свою землю, свою мову, свою пісню. Дивишся — і серце радіє, на душі світлішає, вертаються назад ті пісні, що колись таємно співали, бо ж за них карали, хотіли, щоб народ забув усе, чим живила його матінка-земля, та хіба можна забути пісню! Одна людина, можливо, й може, а народ — ні!

2-га жінка. Не можна забути ні пісні, ні землі, на якій народився і виріс. І хоч, часом, тяжко буває, але заспіваєш пісню і душа обновиться, зрадіє, злетить, наче крила є, і думаєш, які в нас прекрасні є люди, які чарівні пісні народжуються в їхніх чистих серцях. Про все в нас є пісні: про вербу і калину, про джерельце і струмок, про весь навколишній світ. А особливо про те, без чого не може прожити наш народ, — про красу рідного краю, про духовне багатство нашого народу. То ж правду кажуть, що без верби та калини нема України, бо це символ народу. Як у канадців — клен, а в росіян берізка, у нас — верба та калина. Тому й оберігали її в Україні, шанували, наруга над ними вкривала людину ганьбою. її садили скрізь, а дітям приказували: «Не ламай калину, бо мороз накличеш» — це навесні, коли вона цвіла віночками білого цвіту.

3-тя жінка. Кущ калини увібрав у себе красу, а все красиве і корисне — росте коло хати, як символ нашої духовності, нашої спадщини.

Всі співають «Червона калина, чого в лузі гнешся» або іншу пісню.

2-га дівчина. А я вам загадку загадаю, ось послухайте!

• У лісі на пралісі висить сукня червоняста. Що це? (Калина)
• І не дівка, а червоні стрічки носить. (Калина)
• У вінку зеленолистім, у чарівному намисті Задивляється у воду на свою хорошу вроду. (Калина)

Хлопчик. А у мене інша загадка, хто вгадає, того тим і пригощу!

Ну, хто вгадав? Правильно — це джерело. А тепер я наберу водички з нашої кринички і першого пригощу того, хто вгадав мою загадку. Хтось казав, що вода немає смаку, а от в нашій криниці вода найсмачніша.

1-й чоловік. А ти, хлопче, справді, підмітив те, про що і я хотів сказати. Я теж ніде не можу напитись по-справжньому, лише вдома, бо вода в нашій криниці — найсмачніша.

2-га жінка. Ще б пак! Бо тут твої корені, як і в тієї верби, що біля неї виросла, твоя батьківщина, найрідніша сторона, вдома все наймиліше, найрідніше, світле й святе.

Хлопчик. А я про свою землю і вірш знаю.

3-й чоловік. Твоя правда, своя земля найрідніша, наймиліша, де я не був, а кращого місця не землі не знайшов.

3-тя жінка. Так, своя земля, свої традиції, — вони найдорожчі, і не треба їх ніколи забувати, соромитись не треба, бо це наше, неповторне, рідне. І як добре, що наші діти цього не забули, а так люблять і слово, і пісню, так багато знають, душа радується. Значить, не вмре наша Україна, не вмре, не загине, раз її наші діти так шанують, так люблять!

Тут можуть бути ще пісні, танці, а на закінчення свята дівчинка всім виносить на рушникові хліб зі словами:

Хлопчик

Дівчинка

Хлопчик

Усі учасники виконують пісню Ой у лузі червона калина.

Народні обереги (попередній текст з незначними авторськими правками)
Сценарій свята для учнів 3—5-го класів

Мета: розширювати уявлення учнів про народні символи і обереги України, збагачувати знання новою інформацією. Розвивати вміння займатися пошуковою роботою. Виховувати інтерес до народних традицій.

Обладнання: українська піч, вишиті рушники, криниця, крилаті вислови, прислів’я.

На сцені стоїть розмальована українська піч, біля печі — молода мати. Вона пече хліб, пироги. Біля неї хлопчик і дівчинка, які граються: дівчинка лялькою, а хлопчик забиває цвяшки. Мати виймає хліб, кладе його на рушник і накриває вишитим рушником. Тоді примовляє до хліба.

Мати

Дівчинка. Матусю, так пахне смачно хлібчик! Я так люблю, як ти виймаєш з печі хліб і кажеш про нього гарні слова. Наша бабуся ще й молитву читає до хліба, бо каже, що хліб — святий! А чому і ти, і бабуся накриваєте його завжди вишитим рушником та ще й слова такі гарні кажете?

Мати. Завжди до хліба хочеться щось сказати, бо він такий гарний та запашний. А кажу такі самі слова, як і моя мама. Вона теж до хліба вірші чи молитву казала, бо справді, хліб святий, без нього нема життя. Накрити його треба обов’язково, щоб хліб м’якеньким був. Ліпше полотняним рушником, а мені ще й вишитим хочеться, бо це так гарно!

Дівчинка співає ляльці колискову пісеньку, грається.

Дівчинка

Мамо, а як я була маленька, ти теж мені цю пісеньку співала?

Мати. Так, доню, і цю, та ще й багато інших. Я й тепер їх тобі співаю, щоб ти була у мене розумненькою, доброю, щасливою, бо хіба можна без пісні? Пісня всього навчає, сили додає, любов переливає до того, кому вона співається. Бо українці такий вже співучий народ, що б не робив, а все співає. Все на світі у пісні передає: і про свою історію, і про життя, і про свої мрії. Тим самим вчить мати своїх дітей, бо якщо не вчити — це великий гріх.

Хлопчик. Мамочко, а ти розкажи нам щось. Я дуже люблю слухати твої казки.

Мати. А про що ж вам розповісти, я ж ділом зайнята, пироги в піч пора саджати.

Хлопчик. А я про пироги прислів’я знаю!

Дівчинка. Яке?

Хлопчик. Без трудів не їстимеш пирогів!

Мати. Гарне прислів’я, та воно більше про працю, ніж про пироги. Бо хто як працює, так і має. А ще таке: «Тяжко тому жить, хто не хоче робить».

Хлопчик. Ага, і то правда, а я переплутав. А ще тато казав, що чого навчишся, того за плечима не носити!

Дівчинка. Це він тоді тобі так казав, як учив стільчика маленького робити. А ще додав: «Вчись змолоду, а на старість, як знайдеш!»

Мати. О! Так ви у мене просто молодці, стільки прислів’їв знаєте! А я то думаю, чого наш Дениско так за роботу взявся! Молодець!

Хлопчик. Так, бо без діла слабіє сила! А без діла сидіти, так можна одуріти. От я й вирішив працювати, щоб цікаво було жити. Так, як тато!

Дівчинка. А я, як мама! У нас мама все вміє, і я також усе хочу вміти. Ось тільки пирогів ще не вмію робити... Навчи мене, матусю!

Мати. А ти придивляйся, придивляйся! А тепер піди помий ручки і берись сама, я допоможу. (Дівчинка миє руки і береться до роботи).

Дівчинка. Мамо, а заспівай пісню про пироги. Будемо робити і співати, і Дениско нам допоможе, правда?

Мати. Пісню любиш співати про пироги чи пироги з сиром їсти?

Дівчинка. І те, і друге!

Співають гуртом українську народну пісню «Із сиром пироги».

Хлопчик. І я теж люблю пиріжки з сиром, а ще з маком!

Мати. От ми, якраз зараз, саме такі і робимо. Тато також такі любить, от ми вас обох і порадуємо з Яринкою. Бо це незвичайні пироги, в них вкладена і Яринчина праця.

Хлопчик. А я теж порадую тата. Ось бачиш, я стільчика підремонтував. Тобі подобається, мамо?

Мати. Звичайно! Молодець! Ти, як і тато, справжнім майстром виростеш.

Дівчинка. Мамо, а мене похвалить тато?

Мати. Так, моя пташечко, ти ж у нас роботяща дівчинка, за всяку роботу берешся. Ти ж моя помічниця, хоч ще й маленька. А ось зараз ми посадимо пироги в піч, а самі приберемося, тарілочку вербову підготуємо для пиріжків та рушничок гарненький, щоб все у нас було чистенько та гарненько.

Дівчинка. Вишитий рушничок з півниками, правда?

Мати. Так, доню, це у нас, українців, традиція така, щоб хліб на вишитому рушникові лежав, бо хліб — це життя. А от рушничок — це наш оберіг, бо оберігає він хату від зла, від недолі, від темних сил. Вишитий рушник, як наша доля. Кожна жінка, вишиваючи його, вкладає в нього свою любов, радість, надію, мрію і всю свою душу. Тому шиє то чорним, то червоним кольором. Бо червоний — це світла радість, любов, а чорний — то печаль.

Дівчинка. А нащо чорним шиють, хай би тільки червоним, щоб радість була весь час, а то сумно...

Мати. Життя, дитино моя, не буває легким і безхмарним, неможливо своє життя прожити без суму і печалі, кожна людина через це проходить. Тому це все і відбивається на рушникові, який вишивають. От думає жінка про щось світле, радісне і тягнеться ниточка червона. Але раптом думка, мов пташка, перекинулась на щось сумне і мережить полотно чорна ниточка печалі, як вороняче крило. Жінка думає про своїх дітей, щоб доля була у них світлою, радісною і знову рука тягнеться до червоної ниточки. Тому рушник і є оберегом, бо поки вона вишиє його, стільки тепла свого вкладе, стільки любові у ті узори... Дениску, а принеси-но вербову тарілочку для пиріжків.

Хлопчик. Ту, що тато сплів?

Мати. Так, синочку, ту, бо пиріжків багатенько.

Хлопчик несе тарілочку, а мама кладе на неї рушник, викладає пиріжки і накриває рушником.

Дівчинка. А пироги теж треба накривати?

Мати. Так, доню, щоб м’якенькі та довше тепленькі були.

Хлопчик. Все, кінець, ділу вінець! Оцініть мою роботу!

Мати. А що, гарно зробив. Ти в мене вже великий, мій хлопчику, помічником стаєш! А зараз, діти, підемо до нашої криниці по водицю та пиріжками пригостимо жінок та дівчат, що там сидять під розлогою вербою, хай скуштують. Ти, Яринко, бери ось цю тарілочку з пирогами, а ти, Дениску, відерце для води. Та разом з ними і ми посидимо та відпочинемо, новини послухаємо.

Дає дівчинці маленьку тарілочку, накладає пиріжків, а хлопчик бере відерце і виходять з хати. Двір, криниця розмальована, біля неї верба і калина. На лавочці сидять жінки, біля них трішки віддалік граються діти.

Мати. Доброго здоров’я, сусіди. Прийміть і нас до свого гурту. Ми не просто з добрими речами, а з тепленькими пирогами. Ми їх сьогодні з донькою пекли, а вам на пробу принесли.

Всі вітаються, куштують пироги, хвалять господиню і доньку.

1 жінка

Дівчинка. Яринка.

2 жінка. Але й смачні ж, Яринко, твої пироги з сиром та ще й з маком!

3 жінка. Та невже ти, Яринко, сама таких пирогів напекла? То ж то дочка у тебе, Галю, всім на славу!

Дівчинка. Та ні, я не сама, я тільки допомагала мамі.

4 жінка. Тому вони такі смачні і вийшли, що маленькі рученята допомагали, а ще й на вербовій тарілочці подавали. Це ж усім відомо!

Дівчинка. А чому, саме на вербовій тарілочці? Хіба на іншій не такі б смачні були?

5 жінка. А ти не знаєш?

Дівчинка. Ні, а ви розкажіть, будь ласка.

5 жінка. А можу і розказати. Поклич усіх дітей, щоб послухали і вони теж, мабуть, хочуть знати. Верба, діти, це святе дерево. У нас, в Україні, про це завжди знали, здавна звертались до верби, бо вона злих духів відганяла, в біді людині допомагала, від хвороб рятувала. Буває, захворіє тяжко людина, то до верби іде, аби та дала їй своєї білої кори, щоб запарити та й випити чи всьому випаритись у ній. Так за декілька разів і проходить хвороба, як і не було. А коли тобі на душі важко, прийди до верби, притулися до неї, розкажи про свою тугу — все як рукою зніме. Верба і воду очистить. А думаєте ось цю вербу так просто біля криниці посадили? Ні, діти, народ так просто нічого не робить, люди дуже мудрі, вони здавна примітили, що верба воду очищає, робить її смачною і чистою, солоденькою і цілющою. Тому і садять верби біля води, на берегах ставків, річок, біля криниць, щоб вода стала живою, як у нашій криниці.

2 жінка. А хто знає пісню про вербу?

Діти. Я! Я! Я!

1 дитина. Я знаю «В кінці греблі шумлять верби»

2 дитина. А я знаю «Вербовая дощечка», а ще «На городі верба рясна».

3 дитина. Я вмію співати «Ой, вербо, вербо» і ще...

1 жінка. О, які молодці! Не вмре наша рідна пісня, не вмре, не загине, коли такі малі діти її підхопили і несуть у новому тисячолітті!

3 жінка. Тож давайте всі разом і поспіваємо пісень про вербу. Почали!

Всі співають пісні про вербу, за вибором організатора. Бажано такі пісні, які люблять у даній місцевості.

2 дитина. А можна я заспіваю свою пісню «Вербовая дощечка»?

4 жінка. Співай, моя пташко, у тебе гарний голосок. Давайте послухаємо.

Дівчинка співає пісню «Вербовая дощечка».

1 жінка. А знаєте, що вербові котики — це перші вісники весни?

2 жінка. А ще така прикмета є: якщо верба зацвіла, коли тепла і ясна погода, то літо буде тепле і щедре на мед!

3 жінка. А от воду колись, та й тепер, зберігають у вербових барильцях, щоб вона не нагрівалась. А як ішли на косовицю, то косар обов’язково таке барильце брав з собою. А про це в народі казали: «Не той не косар, що косу забув, а той, що барильце вербове забув з собою взяти». Ось воно як!

3 дитина. А я знаю віршика про вербу!

4 жінка. Ну, то й розкажи, а ми послухаємо.

3 дитина

5 жінка. От, який гарний вірш ти нам прочитав. А я вам ось про що розповім. В Україні росте понад тридцять видів верб із тих п’ятисот, які є на нашій Землі. Гнучка верба, плакуча, кучерява... Верба, вербиченька, вербонька, верболіз, вербичка, як тільки не називає її народ! Бо ж вона так лагідно і віддано оберігає річечку, так захищає воду від сонечка у спеку, затуляє від суховіїв у вітряні дні, не дає замулитись, тримає берег, щоб не зсунувся у воду, не дозволяє засохнути живому джерельцю... А чого тільки не роблять з верби! Не перелічити! Діти, а що роблять з верби? Хто знає?

1 дитина. Я знаю! Кошики роблять з верби, мій дідусь уміє і мене навчив.

2 дитина. А мій тато меблі з верби вміє робити, він поробив крісла, диванчик і стола. А ще вазу для квітів сплів, таку велику та гарну, що хто вперше побачить, то не може натішитись!

Дівчинка. А наш татусь з верби тарілочки ось такі поробив, а вдома ще кращі є.

3 дитина. А я знаю, щоб від маленької дитинки злих духів відганяти, то для них роблять з верби колисочки та ліжечка. Тоді в дитини хороший і міцний сон буде. У нашого братика така колисочка є. Вона дуже легка, пахуча, у ній не гаряче і дуже зручно. І я в такій спала.

3 жінка. Ну, тоді ставайте всі в танок, беріться за руки та поспіваємо.

5 жінка. От, як ми були малими, то дуже любили з верби різні свистульки робити, сопілочки... Це було навесні, коли кора з верби легко відділялася.

Хлопчик. І ми так само любимо робити свистки. Це нас тато навчив: мене і хлопців.

4 жінка. Верба навесні — це перший медонос! Бджілки так і летять на вербовий цвіт.

1 дитина. А ще вербу у церкві святять перед Великоднем, на Вербну Неділю. А потім нею легенько б’ють і приказують: «Верба б’є, не я б’ю, за тиждень — Великдень». Це для того, щоб у вас було міцне здоров’я, щоб дорослі й діти не хворіли.

2 дитина. Нею так само і худобу б’ють, щоб та була здорова і не хворіла, як піде на пашу.

3 жінка. А найголовнішого ви і не сказали. Сказати?

Діти. Скажіть, скажіть!

3 жінка. А те, що за допомогою вербової гілочки, простого верболозу, шукають у землі воду — найбільший скарб для всього живого на землі! Знавець брав просту вербову гілочку з конусоподібними листочками і, прихиливши до землі, водив нею навколо. У тому місці, де листочки враз тягло до землі, і була жива вода. Там можна копати криницю. Це давній спосіб, ще мій дідусь так воду шукав. Він у селі багато криниць викопав! Усі люди його дуже шанували, ніколи без нього ніхто не наважувався копати криницю. Бо криниця — це життя. Були й інші способи відшукувати воду, але цей найнадійніший, перевірений. А ще мій дідусь казали, щоб люди дуже берегли джерела, бо скільки є на землі криниць, стільки і зірок на небосхилі. А вам доводилось бачити, як падає з неба зірочка? Це означає, що десь замулилось і пропало джерело... Отже, щоб не падали з неба зірочки, бережіть джерела, не дайте їм замулитись, не дайте пропасти живій воді, бо це — життя. От і зараз ми сидимо під розлогою вербою біля чистої криниці й радіємо життю.

1 жінка. О, так-так, криниці завжди у пошані в українського народу. І які б чисті водопроводи не були, а для пиття воду люди стараються брати з живого джерела! Бо в ній жива сила! Тому про криниці в нас і пісні співають, і вірші пишуть, а скільки є легенд про них!

Діти. То давайте заспіваємо «Ой у полі криниченька» або «Дозволь мені, мати, криницю копали».

Жінка. Пісень про криницю багато є: це й «Ой у полі три криниченьки», «Розпрягайте, хлопці, коні», «Чи ж це тая криниченька», «Копав, копав криниченьку».. . Живуть ці пісні у серці народному і не вмирають, як і саме життєдайне джерело. Тож і ми заспіваймо одну з них, аж душа співати проситься.

Співають пісню-дві про криницю разом з дітьми, одну-дві виконують окремо діти чи дорослі.

Дівчинка. А я вірш про криницю згадала, хочете розкажу?

Жінки. Аякже, звичайно, розкажи, у нас тут цілий концерт буде!

Дівчинка

4 жінка. Молодець! Ох, криниця, джерело — це святе місце, з нього починається життя. Те місце завжди оберігають, розчищають, щоб воно не замулилось, а дітям наказують: «Не плюй у криницю, бо доведеться водиці напиться». Щоб, здавалося, вода? Рідина без кольору і смаку, прозора, без запаху. А попробуй обійдися без неї! Вона найсвятіша, бо дає життя всьому живому на Землі.

5 жінка. Так, нею починається і нею закінчується земний шлях людини.

1 жінка. Колись криниці копали на свято Івана Купала. Це давнє літнє свято в Україні, на яке дівчата плели віночки, а хлопці пригощали дівчат водою. Сам процес копання криниці був дуже захоплюючим. У нас криниці копали всім селом під керівництвом умільців. Тут було весело і цікаво, бо приходили всі: і дорослі, і діти. Кожному хотілось подивитись, як це робиться. Тут і пісні лунали, і веселі історії та жарти були. А потім те місце ставало громадським, бо сюди сходились з усього кутка люди в будень і у свято, щоб не тільки набрати води, а й поспілкуватись, новини розказати, розповісти про радість та горе.

3 жінка. Та й не тільки. Тут і рецептами ділилися, смачними стравами пригощали господині, як от і сьогодні нас пирогами почастували.

Жінки починають нову пісню про криницю.

5 жінка. Ой кринице, кринице, в тобі чиста водиця. Та й сама споруда серце радує. Їдеш по Україні, а криниці при дорозі аж сміються, такі гарні та вималювані у різні кольори та візерунки. Ще й дерева ростуть, калина червоніє восени, а навесні білим цвітом радує. А скільки тут квітів! Душа радіє! У кожної господині по-своєму!

1 жінка. Бо яка господиня, такий поріг!

2 жінка. Завжди у доброго господаря біля криниці відерце прив’язане, кухлик є, щоб води напитися. Ось, як біля нашої.

3 жінка. Бо є така традиція: завжди з повагою ставитись до подорожнього, пригостити його водою та побажати добра на дорогу.

4 жінка. А як зустріне вас жінка з порожніми відрами, то не перейде дорогу, а почекає, щоб була удача в дорозі. Якщо зустрінете ви жінку з повними відрами, знайте, чекає на вас легка дорога. Та ще й жінка побажає усякого добра.

5 жінка. Гарно ми посиділи, поспівали, дітей послухали, молодь нашу, та так стало легко на душі. Не вмирають наші традиції, наша пісня і дотепне слово. Та час уже й додому, бо хоч і вихідний день сьогодні, але в кожного є якась робота. Всього не переговориш, усіх не переслухаєш.

Жінки. Грайтеся, діточки, доки малі.

Діти граються в піжмурки, один ведучий говорить лічилку.

Біжить шукати дітей, а жінки спостерігають за грою. Біля криниці з’являються чоловіки з бандурами. Діти обступають їх, просять, щоб заграли.

1 чоловік. Обов’язково заграємо, тому й прийшли сюди. Бо де-де, а біля криниці завжди є люди. Ми почули, що тут людно — дорослі і діти, то й прийшли пограти.

Співають українські народні пісні. Діти і собі співають.

2 чоловік. Добре ми поспівали, та вже вечоріє, незабаром молодь почне збиратись. А от ми своє відгуляли. Як же гарно бути молодими!

3 чоловік. Ну, ходімо. Дякуємо, що послухали нас, бо бандура козакові рідна ненька, вона завжди з козаком, у часи радості і смутку. Біжіть, діти, додому, а прийде свято, то ще не раз поспіваємо.

4 жінка. Та ще посидьте, молоде молодим, а літнім та дітям з вами весело й добре. Тут і гарно ж як, калина пахне, прохолодно, і вода в криниці холодна, аж зуби зводить. А це тому, що калина біля криниці росте. Діти, а ви нам пісню про калину ще заспівайте, а вам підіграють.

Діти співають пісню і водять танок «Ой у лузі калина».

3 жінка. Діти, а ви знаєте, чого в нас так калину люблять і величають?

Діти. Знаємо, бо без верби та калини нема України. Це наші символи.

4 жінка. Правильно, це наше, рідне! І верба в нас повсюди росте, де вода, там і верба, там і калина. Скрізь так по Україні росте калина над водою. Три знаки вона має: кров, жаль і чистоту. На могилі вона виражає глибокий сум, жаль, печаль за втратою, яку не можна повернути. І хилиться калинонька в журбі, мов розуміє людське горе і ронить пелюсточки на могилу, як сльози. Біля хати калину садять, щоб рід не перервався, щоб діти народжувались, щоб родина збільшувалась і могутнішала. А ще калина означає дівочу красу, чистоту, гордість. Слухайте, дівчата, як колись було: після весілля на двері вивішували кетяги калини, коли дівчина була чесною, а це в народі дуже цінувалось. А як ні, то калину могли розламати, що було великим соромом.

5 жінка. Калиною коровай весільний прикрашали. Калину на рушниках вишивали, про неї співали, прислів’я складали.

2 жінка. Ага, є таке прислів’я «Любуйся калиною, як цвіте, а дитиною, як росте». А в цьому великий зміст і мудрість народу.

Діти співають пісню «Пішли дівоньки в долину».

3 жінка. У калині солов’ї гніздечка в’ють, дякуючи людям за турботу. Калина всіх вражає красою з весни до пізньої осені. Навесні — віночками квітів, а восени — червоними кетягами ягід. Цікаво, що насіннячко калини схоже на сердечка. Це, може, вона ними любов свою до людей висловлює, а може, ті сердечка, як і серце українського народу — добре, чисте, чуйне...

Співають пісню про калину «Чи я в лузі не калина була» чи ін.

4 жінка. А восени ідеш селом, а біля кожної хати червоніє калина, ніби коралі розвісила. Та й для людини це найперші ліки. Чай калиновий і від застуди врятує, та й від інших хвороб. А які пиріжки смачні з калиною! Але ягоди треба брати, як їх поб’є перший мороз, тоді вони втрачають гіркоту. А ще трохи цукру до них, то й за вуха не відтягнеш!

1 жінка. Якщо зробити з калини сопілочку та заграти на ній, то кого завгодно причаруєш. Лиш заграй на ній так, щоб аж серце зайшлося. А як парубок заграє, то відбою від дівок не буде!

Підходить хлопець і грає на сопілці, підходять дівчата і починають співати.

1 дитина. А тепер я заспіваю пісню про калину Зацвіла в долині червона калина на слова Тараса Шевченка.

1 жінка. Я радію з того, що наші діти так багато знають про калину і про всі наші обереги, традиції. Поки молодь буде шанувати все це в своєму краю: традиції, культуру, свою мову, свою пісню — житиме і наша рідна Україна! Хоч як важко було спочатку, а таки повертається все: і мова, і пісня, і традиції, бо це наше, рідне, без нього ми не нація, а просто населення без роду-племені. Сьогодні душа радіє, бо ми не втратили своїх оберегів, символів, не втратили українського духу, своєї духовності. Про все є в нас пісня: про вербу і калину, про струмок і джерельце, і про весь навколишній світ без якого не можна прожити. Наші діти теж виростуть, знаючи якого вони роду, де їхнє коріння, і в світ вони підуть у новому тисячолітті — українцями, добрим, роботящим, мудрим, мирним і щирим та щедрим народом зі своєю культурою, рідною українською мовою, із щирою променистою піснею.

Співають пісню «Червона калино, чого в лузі гнешся» чи ін.

Дівчина. Уже час загадки для вас загадати.

1. У лісі на пралісі висить сукня червоняста. (Калина.)

2. І не дівка, а червоні стрічки носить. (Калина.)

Хлопець. А в мене інша загадка, хто відгадає, того тим і пригощу.

Ну, хто знає, про що загадка? Правильно, це джерело. А тепер я пригощу вас чистою і смачною джерельною водою! Вода у нашій криниці — найсмачніша!

1 чоловік. А ти, юначе, справді підмітив те, про що я хотів сказати. Тут вода найсмачніша!

2 жінка. Ще б пак! Бо тут твої корені, земля твоя, рідне місце на землі. Тут твоя Батьківщина, найрідніша сторона, святе місце під сонцем.

Хлопчик. А я про свою землю вірш знаю.

3 чоловік. Таки правда, своя земля найрідніша у світі. Де я не був, а ліпшого місця на землі нема.

3 жінка. Так, своя земля, як рідна ненька. Тому треба любити і берегти її, цінувати її традиції, слово, пісню, історію, все, що маємо, бо ж ми її діти. Я рада, що так воно і є, наші діти люблять свою Україну, знають все про неї, стараються знати ще більше. Тому не вмре наша Україна, не вмре, не загине. Молоде покоління всім серцем любить свій рідний край і в новому тисячолітті йде гордо і незалежно українцями у світ.

Після цього можуть бути пісні, танці, інші номери художньої самодіяльності, а на завершення свята дівчина виносить на вишитому рушникові хліб.

Дівчина

Хлопець

Дівчина

Хлопець

Всі учасники свята співають разом пісню «Червона калина».